Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

зрозуміла, що я все розповідав тільки їй, бо ми обоє, не змовляючись, тішилися тим враженням, яке справляли мої розповіді на синьйорину Капорале, зачіпаючи найчутливіші струни серця сорокалітньої вчительки музики.

Несподівано зробивши таке відкриття, я, однак, не запалав гріховним почуттям до Адріани. Її цнотлива, пронизана смутком лагідність не допускала й думки про це. Але мені приносили невимовну радість навіть перші прояви довіри милої, сором’язливої Адріани: то її швидкий, мов блискавка, ніжний погляд; то співчутлива усмішка, коли вона бачила, як її старша подруга піддається самообману; то поблажливе застереження, яке вона посилала мені поглядом, коли я забрідав нашою таємною стежиною трохи далі, ніж годиться, і подавав хоч найменший проблиск надії синьйорині Капорале; то ніби паперовий змій злітав до небес раювання, то падав з небес на землю при якомусь моєму несподіваному й різкому шарпанні.

— А серце у вас не дуже ніжне, — якось зауважила мені синьйорина Капорале, — раз ви запевняєте, буцімто й справді пройшли по життю неушкоджений, в що я, звичайно, не вірю.

— Неушкоджений? Як це?

— Ну, жодного разу не відчули жаги кохання…

— Ні разу, синьйорино, ні разу.

— А все ж таки не хочете сказати нам, звідки взявся у вас отой перстеник, що його розпиляв ювелір, бо дуже стискав вам палець…

— І палець нестерпно болів. Хіба я не казав? Та не може бути, звісно, казав. То ж пам’ять про дідуся, синьйорино.

— Неправда!

— Як вам завгодно, а я, бачте, можу навіть сказати вам, що дідусь подарував мені той перстеник у Флоренції, коли ми виходили з галереї Уффіцці. І знаєте, за що? За те, що я (було мені тоді дванадцять років) сприйняв одну картину Перуджіно за роботу Рафаеля. Ось так. У нагороду за свою помилку я отримав перстеник, куплений в одній з крамничок на Понте Веккйо. Річ у тім, що дідусь, не знаю чому, мав цілковиту певність: та картина Перуджіно має вважатися роботою Рафаеля. Оце вам і пояснення таємниці! Ви ж розумієте, що між рукою дванадцятилітнього хлопчика і моєю теперішньою ручищею є різниця. Погляньте самі. Тепер я весь такий, як оця ручище, на яку вже не надінеш вишуканий перстенець. Я, синьйорино, теж маю серце, але ж і глузду не позбавлений: коли дивлюся на себе в дзеркало через оці окуляри, котрі ношу з жалю до власної персони, у мене опускаються руки, і я подумки волаю: «І ти сподіваєшся, любий Адріано, що якась жінка покохає тебе!»

— О, яка нісенітниця! — вигукнула синьйорина Капорале. — І ви вважаєте, що так думати справедливо? Це жахлива несправедливість щодо нас, жінок. Запам’ятайте, любий синьйоре Меїс, жінка великодушніша, ніж чоловік, і звертає увагу не лише на тілесну красу, як ви.

— Визнаємо тоді, що жінка й хоробріша за чоловіка, синьйорино. Адже, крім великодушності, вона мусить мати ще й відвагу, аби по-справжньому покохати, скажімо, такого чоловіка, як я.

— Та ну вас! Вам просто подобається вважати себе негарним і говорити про це.

— Ваша правда, синьйорино. І знаєте, чому? Щоб не викликати ні в кого жалю. Нехай би я побажав хоч трохи прикрасити себе, наді мною неодмінно кепкували б: «Погляньте на цього бідолаху, він сподівається, що стане не таким потворним, коли відпустить вуса!» А так не кепкуватимуть. Я невродливий? Ну й що ж? Зате відверто, і нічим не хочу себе прикрашати. Що ви на це скажете?

Синьйорина Капорале глибоко зітхнула й відповіла:

— Скажу, що не маєте слушності. Якби ви, приміром, відпустили бодай маленьку борідку, то відразу побачили б: ніякий ви не потвора, як намагаєтесь нас запевнити.

— А моє косе око?

— О Боже мій! — вигукнула синьйорина Капорале. — Коли вже ви говорите про це так просто, я, даруйте, скажу вам те, що збираюся сказати вже кілька днів: чому не ризикнете на операцію, яку тепер роблять дуже легко? Варто лише схотіти, і ви швидко позбудетесь цього маленького ганджу.

— Ось бачте, синьйорино, я допускаю, що жінка великодушніша за чоловіка, але дозволю собі зауважити, що, даючи мені таку пораду, ви все ж таки бажаєте, щоб я змінив свою зовнішність.

Чому я так наполегливо вів цю суперечку? Невже мені справді хотілося, щоб учителька музики Капорале прямо сказала при Адріані, що вже закохалася в мене, навіть такого бритого й зизоокого? Ні. Я говорив так багато і задавав синьйорині Капорале безліч дрібних запитань тому, що помітив задоволення, може, й мимовільне, яке відчувала Адріана, коли слухала переможні відповіді старшої подруги.

Отак я збагнув, що ця мила дівчина могла б мене покохати, незважаючи на мій дивакуватий вигляд. Я не признавався в цьому навіть собі, однак від того вечора постіль, на якій я спав у домі синьйора Палеарі, здавалася мені м’якшою, всі речі в моїй кімнаті — приємнішими, повітря, яким я дихав, — свіжішим, небо — блакитнішим, а сонце — яснішим. Мені хотілося вірити, що ці зміни зумовлені ще й тим, що Маттіа Паскаль закінчив своє життя в шлюзі водяного млина в маєтку Стіа, а я, Адріано Меїс, попервах був дещо розгубився від безмежної свободи, а тепер уже оговтався, знайшов нарешті рівновагу, осягнув ідеал, до якого прагнув, створив із себе іншу людину, що живе іншим життям, і те життя, я відчував, переповнює мене.

І моя душа, позбувшись отрути досвідченості, знову повеселіла, як у ранній юності. Навіть синьйор Ансельмо Палеарі тепер не здавався мені нудним: тінь, туман, дим його філософії розтанули на сонці моєї нової радості. Бідолашний синьйор Ансельмо! Із двох речей, про які, за його словами, слід думати на землі, він непомітно для себе звик думати лише про одну. Та бог його знає, може, в кращі свої роки і він думав про життя? Більшого співчуття заслуговувала вчителька Капорале. Навіть вино не давало тих веселощів, про які говорив той незабутній п'яничка з вулиці Борго Нуово. Підстаркувата панна жадала щастя і нарікала на нетямущих чоловіків, котрі цінують тільки тілесну красу. Значить, у душі вона вважала себе красунею? О, коли б то їй зустрівся «тямущий» чоловік, на які б жертви пішла! Може б, і від вина відмовилась.

«Якщо ми не заперечуємо, що людині властиво помилятися, — думав я, — то маємо визнати, що справедливість жорстока».

І пообіцяв сам собі не бути жорстоким до синьйорини Капорале. Пообіцяти пообіцяв, але, на жаль, був жорстокий, сам того не бажаючи. Причому, тим жорстокіший, чим менше цього хотів. Моя привітність ще дужче розпалювала її. І виходило так, що від моїх слів бідолашна жінка блідла, а Адріана червоніла. Бувало, я й сам добре