Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

— Оце такої! — вигукнула Капорале. — Ви хитро ухиляєтесь, хочете змінити тему!

— Навпаки! Я поглиблюю її!

— Що тут поглиблювати? Особисто я ніколи нічого не поглиблюю. Просто в мене склалося таке враження, і край.

— Враження, що я вдівець?

— Так, синьйоре. А тобі, Адріано, не здається, що в синьйора Меїса вигляд удівця?

Адріана звела на мене очі, та враз опустила їх: природжена сором’язливість не дозволила їй витримати чужий погляд. Вона своїм звичаєм ніжно й сумовито всміхнулася:

— Звідки мені знати, який вигляд мають удівці? Дивна ти, Сільвіє!

Напевне, дівчина в цю мить згадала про когось, чийсь образ постав перед нею, бо знову зніяковіла й задивилася вниз на річку. Мабуть, її приятелька це зрозуміла, бо зітхнула й теж повернулася обличчям до річки. Очевидно, хтось четвертий, невидимий, постав перед ними. Зрештою і я додумався до цього, дивлячись на одяг Адріани з ознаками жалоби. Справді, її зять Папіано, який зараз був у Неаполі, навряд чи схожий на невтішного вдівця. Отож такий вигляд, на думку синьйорини Капорале, мав бути і в мене.

Щиро кажучи, я зрадів, що розмова закінчилася так негарно. Нехай біль, завданий Адріані спогадом про сестру-небіжчицю та Папіано-вдівця, буде для синьйорини Капорале покарою за нескромність.

Хоча, якщо по справедливості, то мушу визнати: те, що здалося мені нескромністю, було, власне кажучи, звичайною цікавістю, природною і цілком виправданою. Її не могла не збудити моя мовчазність і потаємність. Оскільки ж самота стала тепер нестерпною для мене і я вже не мав снаги відмовитись від такої спокуси як спілкування з іншими людьми, то, ясна річ, і ті люди мали повне право поцікавитися, хто ж я такий. А мені доводилося задовольняти їхню цікавість, тобто вигадувати і брехати. Інакше не міг. Винен у цьому був я сам та ще й збільшував свою провину брехнею. Та коли б перестав казати неправду або почав страждати через свої вигадки, то довелося б знову пуститися в невідомі мандри, знову зостатися на самоті з самим собою.

Я завважив, що Адріана, хоча сама ніколи не задавала нескромних запитань, однак дуже уважно слухала мої відповіді синьйорині Капорале. А запитань тих було чималенько, і, відверто кажучи, вони нерідко переходили межу цікавості, яку можна вибачити. Якось увечері, наприклад, на тому ж балкончику, де ми звичайно збиралися, коли я повертався після вечері, синьйорина Капорале спитала мене, сміючись і захищаючись від Адріани, яка, дуже збуджена, кричала їй: «Не смій, Сільвіє! Я забороняю тобі!»:

— Даруйте, синьйоре Меїс, Адріана хоче знати, чому ви не носите хоча б вусів…

— Неправда! — вигукнула Адріана. — Не вірте їй, синьйоре Меїс! Це все вона, а я навпаки…

І наша маленька мама залилася слізьми. Синьйорина Капорале кинулася втішати її:

— Облиш, чого ти? Що ж тут поганого?

Адріана відштовхнула її ліктем:

— Погано, що ти сказала неправду, і це дратує мене! Ми говорили про акторів, котрі всі такі… Тоді ти спитала: «Як синьйор Меїс? Чому він не запустить хоча б вусів?» А я тільки повторила: «Атож, чому?»

— Саме так, — згодилася синьйорина Капорале. — Хто каже: «Атож, чому?», той теж питає.

— Однак перша сказала ти! — запротестувала Адріана з неприхованою досадою.

— Дозвольте відповісти? — звернувся я до них, щоб заспокоїти обох.

— Ні, даруйте, синьйоре Меїс, не треба. На добраніч! — мовила Адріана і встала, збираючись іти.

Але синьйорина Капорале затримала її за руку:

— Облиш, яка ти ще дурненька! Ми ж тільки жартуємо… Синьйор Адріано — добра людина, він не розгнівається. Правда ж, синьйоре Адріано? Ну, скажіть-бо їй самі, чому ви не носите хоча б вусів?

Адріана засміялася крізь сльози.

— А це вже таємниця, — відповів я, кумедно понизивши голос. — Я змовник!

— Не віримо! — вигукнула синьйорина Капорале тим же тоном, а потім додала: — І все-таки ви, безсумнівно, дуже потайний. Що ви, наприклад, робили сьогодні після обіду на пошті?

— Я? На пошті?

— Так, синьйоре. Ще й заперечуєте? Але ж я на власні очі бачила. Близько четвертої… Я йшла майданом Сан-Сільвестро…

— Ви помилилися, синьйорино. То був не я.

— Невже? — насмішкувато протягла Капорале. — Таємне листування… Це правда, Адріано! Адже синьйорові Меїсу ніколи не приносять листів додому. Завваж, мені сказала про це служниця.

Адріана спаленіла, засовалась на стільці.

— Не зважайте, — промовила вона, кинувши на мене сумовитий і майже ласкавий погляд.

— Так, мені не надходять листи ані додому, ані на пошту! — відповів я. — Це чистісінька правда! Ніхто не пише мені, синьйорино, з тієї простісінької причини, що я нікого не маю, хто міг би мені писати.

— Навіть жодного приятеля? Та не може бути! Отак уже й нікого?

— Нікого на світі. Існуємо тільки я та моя тінь. Я весь час мандрую з нею по різних місцях. Однак я ніде не затримуюсь так довго, щоб устигнути зав’язати міцну дружбу.

— Щасливець, — зітхнула синьйорина Капорале. — Все життя в мандрах! То хоч про свої мандрівки розкажіть нам, коли не бажаєте говорити ні про що інше.

Помаленьку проминувши перші підводні камені важких запитань, я поступово навчився обходити деякі з них на веслах брехні, що були мені важелем і опорою. Коли ж запитання зачіпало мене надто близько, я хапався за підводний камінь обома руками і поволі, обережненько повертав човника моєї вигадки так, щоб він міг вийти нарешті у відкрите море й напнути вітрила фантазії.

І тепер, після цілорічної мовчанки, я міг говорити! Розмовляти щовечора на балкончику, залюбки розповідати про все, що бачив, про свої спостереження і пригоди. Я й сам здивувався, скільки вражень зібралося в мене під час мандрівок. І всі ті враження досі були поховані під важким каменем мовчання. А тепер, коли я заговорив, вони воскресли і живими злітали з моїх вуст. Це внутрішнє здивування надзвичайно прикрашало мої розповіді. А неприховане задоволення, з яким обидві синьйорини слухали їх, поступово збуджувало в мене жаль за тими благами, котрих я ще не спізнав до кінця. Той жаль також присмучував тепер мої розповіді.

Після кількох вечорів, проведених у розмовах, поведінка синьйорини Капорале і її ставлення до мене геть змінилися. Погляд її наче поважчав від удаваної млості і ще дужче нагадував про свинцеві кульки, підвішені всередині для рівноваги, та поглиблював контраст між скорботними очима й карнавальною маскою обличчя. Сумніву бути не могло: синьйорина Капорале закохалася в мене!

Мені стало смішно і дивно, і я раптом збагнув, що всі ці вечори говорив не для неї, а для іншої, тієї, що завжди слухала мене мовчки. Адріана, безперечно, теж