Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

присутність принижує її. Може, вона оплакує той час, коли батько обіймав солідну посаду і вони не були змушені тримати пожильців, та ще таких, як я! Може, я лякаю бідолашну дівчину своїм косим оком і темними окулярами…

Неподалік на дерев’яному містку загуркотів екіпаж і урвав мої роздуми. Я повернувся спиною до вікна і поглядав то на ліжко, то на книги — якусь часину вагався: лягти в постіль чи почитати. А тоді стенув плечима, взяв капелюха і вийшов на вулицю, сподіваючись там розвіяти щемливу тугу.

Скоряючись настрою, я ішов на гомінкі вулиці чи в відлюдні місця. Пригадую, якось уночі на майдані святого Петра я ніби наяву поринув у сон. Перед очима постали картини життя далекого минулого, немовби відкрився прадавній світ, затаєний отут біля величавого портика в якійсь незвичайній дзвінкій тиші, підсиленій плюскотінням двох водограїв. Я підійшов до одного з них, і мені здалося, що вода жива, а все інше майже примарне і до нестями скорботне в своїй мовчазній і нерухомій урочистості. Повертаючись вулицею Борго Нуово, я здибався з захмелілим чоловіком. Побачивши зажуру на моєму обличчі, він витягнув шию, нахилився, зирнув мені в очі й, стиснувши вище ліктя мою руку, вигукнув:

— Веселіше!

Я враз зупинився, зміряв його здивованим поглядом.

— Веселіше! — повторив чоловік та ще й підморгнув: мовляв, чого ти нахнюпився? Викинь з голови всі дурниці!

І пішов геть непевною ходою, тримаючись рукою за стіну.

Такої пізньої доби, на безлюдній вулиці біля величного храму зустріч з п’яним і його несподівана дружня й філософська порада саме в ту хвилю, коли в моїй голові роїлися думки, збуджені цим храмом, ошелешила мене.

Якийсь час я стояв нерухомо й спостерігав за чоловіком, а тоді відчув, що моє здивування ось-ось прорветься нестримним реготом.

— Веселіше! Так, любенький, але я не можу піти до шинку шукати радості на денці келиха, як ти. Бо, звісно, не знайду її там! І ніде не знайду! Завітаю хіба до кав’ярні, мій любий пораднику. Там статечні люди палять і базікають про політику. Виявляється, ми всі можемо бути веселі і навіть щасливі лише за однієї умови: якщо нами правитиме добрий король. Так твердить один адвокатик-монархіст. Ти, бідолашний захмелілий філософе, либонь, і не здогадуєшся про це, де тобі! А справдешня причина всіх наших нещасть і печалей, знаєш, яка? Демократія, мій любий, демократія! Це коли при владі багато людей, коли править країною більшість. Бо як влада в руках однієї людини, та людина ніколи не забуває, що вона одна мусить дбати про багатьох. А коли їх править багато, то думають вони тільки про те, як би самим вдовольнитися, і тоді виникає найниціша, найогидніша тиранія — тиранія під маскою свободи. Саме так! Чому, на твою думку, я страждаю? Та через оцю ж замасковану тиранію… Вернуся я ліпше додому…

Однак, то була ніч зустрічей.

Трохи перегодом, ідучи темною вулицею Тордіноне, я почув несамовитий зойк і приглушені вигуки в одному з провулків, що виходив на цю вулицю. Раптом назустріч мені з криком вибігло кілька людей. Чотири мерзотники, озброєні сукуватими палицями, гналися за повією.

Згадую цю пригоду не задля того, аби похвалитися мужнім вчинком, а щоб передати той страх, якого зазнав потім унаслідок свого благородства. Чоловіків було четверо, але ж і я мав замашну палицю та ще й з металевим наголовком. Двоє з них кинулись на мене з ножами. Я захищався як міг, розмахуючи палицею і відскакуючи вбік, щоб вони не оточили мене. Нарешті мені вдалося торохнути по голові найзатятішого, і я побачив, як він похитнувся, а тоді притьмом кинувся навтьоки. Інші троє, мабуть, злякалися, що на жіночий крик збіжаться люди, і накивали п’ятами услід за ним. Не знаю, як це вийшло, але мені розбили лоба. Я гукнув жінці, щоб замовкла, годі кричати пробі. Однак вона, побачивши моє залите кров’ю обличчя, не могла стриматись. Сама пошарпана й побита, підбігла до мене плачучи й спробувала допомогти — заходилася перев’язувати голову розірваною під час бійки шовковою хустиною, що прикривала їй груди.

— Ні, ні, дякую, — мовив я, здригаючись від огиди. — Облиш… Усе гаразд… Тікай звідси негайно… Щоб ніхто тебе не бачив…

І пішов змити кров до найближчої колонки під мостом.

Тим часом прибігло двоє поліцейських і почали з’ясовувати, що скоїлось. Жінка (вона була неаполітанка) хутко розповіла їм про «лихо, що спіткало благородного синьйора», себто мене. Аж захлинаючись від захоплення, вона торохтіла на своєму неаполітанському діалекті, не шкодуючи хвалебних вигуків на мою адресу. Я ледве скараскався тих запопадливих ревнителів порядку — їм конче хотілося, щоб я пішов з ними і дав свідчення. Тільки цього мені й бракувало! Стати завтра героєм газетної хроніки! Оце тепер, коли мушу жити в тіні, тихо, забутий усіма!

Ким, ким, а героєм я міг стати хіба що ціною смерті… Але ж я і так уже мертвий!

— Даруйте, синьйоре Меїс, ви — вдівець?

З таким запитанням звернулася до мене з доброго дива якось увечері синьйорина Капорале, коли вони з Адріаною сиділи на балкончику і покликали й мене до свого товариства. В першу мить мені наче заціпило, а потім я відповів:

— Я? Ні. Чому ви так гадаєте?

— Тому, що ви часто потираєте вказівним пальцем правої руки безіменний на лівій, ніби хочете повернути обручку. Ось так… Правда ж, Адріано?

Подумати тільки, що можуть запримітити очі жінки, точніше сказати — очі деяких жінок, бо Адріана відповіла, що нічого подібного ніколи не помічала.

— Ти просто не звертала уваги! — вигукнула синьйорина Капорале.

Мушу признатися, що я також не звертав на це ніякої уваги, хоч цілком можливо, таку звичку мав.

— А й справді я довго носив на цьому пальці перстень, потім його розпиляв ювелір. Той перстень сильно тиснув, мені було дуже боляче.

— Бідолашний перстень! — аж застогнала, кривлячись, сорокалітня панна, переживаючи того вечора напад дитячої манірності. — Чи вже й справді такий він був вузький? Навіть з пальця не знімався? Може, то був спомин про…

— Сільвіє! — докірливо перебила її маленька Адріана.

— А що ж тут поганого? — заперечила синьйорина Капорале. — Я хотіла сказати — про перше кохання… Ну ж бо, синьйоре Меїс, розкажіть нам що-небудь! Невже ви весь час мовчатимете?

— Так ось, — почав я, — мені здається, ви зробили нелогічний висновок, отак пояснивши мою звичку потирати палець. Удівці, люба синьйорино, як мені відомо, обручки не знімають. Пригнічувати може тільки дружина, а не обручка, коли дружини вже немає. Скажу більше, як ветерани полюбляють прикрашати