Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

земне життя? П’ятдесят-шістдесят років нудьги, нещасть, тяжкої праці, і в ім’я чого? Марно! Задля людства? Але ж і людству колись прийде кінець? Подумайте: життя, прогрес, еволюція — навіщо все це? Марно! Бо ніщо, абсолютно ніщо, кажуть, не існує… Отож заради оновлення світила, як ви днями висловились? Гаразд, нехай оновлення. Та погляньмо, в якому розумінні. Погодьтеся, синьйоре Меїс, біда науки й полягає в тому, що вона хоче займатися тільки життям.

— Ну, — зітхнув я, — оскільки ми все-таки повинні жити…

— Але ж ми повинні також і померти, — підхопив синьйор Палеарі.

— Розумію. Але навіщо про це так багато думати?

— Навіщо? А на те, що ми не збагнемо життя, допоки не пояснимо собі смерті! Це ж необхідна умова наших дій, це провідна нитка, яка виводить нас усіх з лабіринту. І це світло, синьйоре Меїс, має прийти до нас саме звідти, від смерті.

— Але ж смерть — це пітьма.

— Пітьма? Пітьма для вас! А ви спробуйте засвітити лампадку віри, наповнивши її чистою оливою душі. Якщо такої лампадки немає, ми блукаємо по життю, мов сліпці, дарма що винайшли електричне світло! Гарна, чудова електрична лампочка для життя. Та нам, любий синьйоре Меїс, конче необхідний інший світильник, який осяяв би нас по смерті. Ось бачите цей ліхтарик з червоним склом? Я запалюю його вечорами — треба навчитися бачити при слабкому освітленні. Зараз мій зять Теренціо в Неаполі. Він повернеться через кілька місяців, і тоді, якщо ви схочете, я запрошу вас на один із наших скромних сеансів. І хто знає, може, цей ліхтарик… Досить, більше нічого не скажу.

Як бачите, товариство синьйора Палеарі не було вельми приємним. Та чи міг я не всупереч здоровому глузду сподіватися на товариство людей, не відірваних від життя, та ще не ризикуючи при цьому і не змушуючи себе казати неправду? Я знову й знову згадував кавалера Тіто Ленці. На відміну від нього синьйор Палеарі ні про що не розпитував мене, вдовольняючись увагою, з якою я вислуховував його промови. Майже щоранку після обов’язкового обмивання всього тіла він ходив зі мною на прогулянки. Ми йшли або на Джаніколо, або на Авентіно чи на Монте Маріо, інколи навіть аж до Понте Номентано, і все говорили про смерть.

«Отакої, багато я виграв, що не помер насправді!» — думав я.

Іноді я пробував змінити тему, однак синьйор Палеарі, здавалось, анітрохи не зважав на вир довколишнього життя. Він завжди тримав у руці капелюха, іноді зненацька піднімав його, ніби вітаючись до якоїсь тіні, й вигукував:

— Дурниці!

Лише одного разу він запитав мене:

— Чому ви живете в Римі, синьйоре Меїс?

Я стенув плечима й відповів:

— Бо мені подобається тут жити…

— Але ж це скорботне місто, — зауважив він, хитаючи головою. — Багато хто дивується, чому тут не звершується жодне починання, не приживається жодна жива ідея. Та люди дивуються тільки тому, що не хочуть визнати: Рим мертвий.

— Навіть Рим мертвий? — з жалем вигукнув я.

— Уже давно, синьйоре Меїс. І повірте мені, всі спроби оживити його — марні. Він снить своїм великим минулим і не бажає нічого знати про повсякденність, яка без упину вирує довкола. Коли місто прожило таке виняткове, таке славетне життя, воно вже ніколи не зможе стати сучасним, тобто таким, як будь-яке інше місто. Велике серце Рима розбите, Рим спочиває вічним сном на Капітолійському пагорбі. Хіба ж оці нові будинки — Рим? Ви знаєте, синьйоре Меїс, моя донька Адріана розповіла мені про кропильницю, яка висіла на стіні у вашій кімнаті. Пригадуєте? Потім Адріана винесла ту кропильницю, але наступного дня вона випала в неї з рук і розбилася. Уціліла тільки мушля і стоїть тепер на моєму письмовому столі — я прилаштував її саме для того, для чого ви з неуважності були скористалися нею. Отака й доля Рима, синьйоре Меїсе. Папи зробили з нього кропильницю — своєрідну, ясна річ, а ми, італійці, перетворили її на попільницю. Люди їдуть сюди з усіх країн, аби струсити попіл зі своїх сигарет. Який символ нашого жалюгідного життя і тієї гіркої, отруєної насолоди, що ми зазнаємо від нього!

11. Увечері, споглядаючи річку

Що більше синьйор Палеарі виявляв до мене поваги та симпатії, то важче ставало мені спілкуватися з ним. І раніше я ніяковів у його присутності, та намагався приховати ніяковість, але тепер вона сковувала мене, робилася нестерпною, як і докори сумління, що невідступно мучили, — адже я вкрався в цю сім’ю під чужим іменем, змінивши свою зовнішність, і живу вигаданим, майже безглуздим життям. Обіцяв сам собі, що триматимусь осторонь, повсякчас пам’ятаючи, що не маю найменшого права торкатися чужого життя, що мушу уникати будь-якої близькості і вдовольнитися існуванням поза суспільством.

— Вільний! Вільний! — повторював я, та вже починав усвідомлювати суть цієї волі, бачити її межі.

Через цю волю, я, приміром, вистоював вечорами біля вікна, спершися ліктями на підвіконня, і споглядав річку, чорну, мовчазну. Вона текла поміж новими будинками, попід мостами, у ній відбивалося світло ліхтарів, танцюючи вогняними змійками. Я подумки стежив за течією. Річка починалася десь далеко в Апеннінах, плинула полями, містами, потім знову полями, отак до самого гирла. Уявляв собі збурунене, похмуре море, в якому губляться річкові води, пройшовши такий далекий шлях, і раз по раз позіхав стомлено.

— Воля, воля… — бурмотів я. — А хіба в іншому місці буде не так само?

Інколи я бачив вечорами на балконі нашу маленьку маму в халатику — вона поливала квіти. «Оце життя!» — думав я, спостерігаючи славну дівчину за таким приємним поранням. Чекав, що вона кине погляд на моє вікно. Але марно. Вона знала, що я вдома, та завжди, коли була сама, вдавала, що не помічає мене. Чому? Напевне, тільки через сором’язливість… А втім, може, вона ще й досі потайки гнівалася на мене за те, що я вперто виявляв їй мало уваги?

Поливши квіти, Адріана схилялась на балконні поручні і також дивилась на річку, усім своїм виглядом показуючи, що аніскілечки не цікавиться мною, бо зайнята власними, куди серйознішими думками, і їй необхідна самотність.

Я всміхався сам до себе, та коли вона йшла з балкона, мені здавалося, що я помилився, — просто було прикро, як і кожному, хто бачить, що на нього не звертають уваги.

«А чому, зрештою, вона повинна думати про мене і розмовляти зі мною без потреби?» — міркував я.

Стовбичу в неї перед очима, повсякчас нагадуючи про нещастя її життя — батькове безумство. Може, моя