Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

не розумів, що кажу, однак відчував, що мої слова, звук мого голосу, інтонація хоч і хвилюють ту, до якої вони звернені, вона не бажає руйнувати таємної гармонії, котра невідомо як виникла між нами.

Серця якось уміють знайти спільну мову, поріднитися, перейти, як то кажуть, на «ти», у той час, коли ми самі ще борсаємось у тенетах буденних слів і не можемо вибитися з умовностей, нав'язаних нам суспільством. У наших сердець є свої власні потреби і прагнення, на які тіло не звертає уваги, якщо бачить незмогу задовольнити їх і здійснити. І щоразу, коли двоє спілкуються між собою тихою мовою сердець, вони, залишаючись наодинці, відчувають нестерпну розгубленість і ледь не огиду до найменшого фізичного контакту. Це гостре почуття відразу минає, тільки-но з'явиться хтось третій. Тоді обоє сердець відчувають взаємну привабу і знову всміхаються одне одному здалеку.

Скільки разів я переконувався в цьому на наших стосунках з Адріаною! Але та розгубленість, яка виникала в неї, коли ми залишались наодинці, могла бути наслідком її природної стриманості й сором'язливості, тоді як моя ніяковість пояснювалась гризотою сумління, бо я мусив весь час прикидатися, постаючи в іншому образі перед цим наївним, чистим і ніжним створінням.

Тепер я дивився на неї іншими очима. Та, може, й вона змінилася за цей місяць? Хіба ж не осявало внутрішнє сяйво її швидких поглядів? І хіба ж її усмішка не свідчила, що домашні обов’язки й клопоти стали не такими обтяжливими для неї?

Либонь, і вона, так, як я, піддалася інстинктивній потребі створити собі ілюзію нового життя? Яким воно мало бути і як його створити, я й сам не знав. Неясне бажання, мов подих душі, непомітно прочинило для неї, й так само для мене, вікно у майбутнє, звідки линуло до нас п’янке тепле світло, хоч ми й не вміли ані наблизитись до того вікна, аби побачити, що за ним, ані зачинити його.

Наше солодке сп’яніння передалося й нещасній синьйорині Капорале.

Одного вечора я сказав їй:

— А знаєте, синьйорино, я майже вирішив скористатися вашою порадою.

— Якою? — спитала вона.

— Піти на операцію до окуліста.

Синьйорина Капорале неймовірно зраділа, заплескала в долоні:

— Ах, чудово! І неодмінно в лікаря Амброзіні! Зверніться до Амброзіні — це найкращий лікар! Він оперував катаракту моїй бідолашній мамі. Бачиш, Адріано, дзеркало заговорило! А що я тобі казала?

Адріана засміялася і я теж.

— Річ не в дзеркалі, синьйорино, — відповів я, — а в необхідності: час від часу в мене поболює око. Воно, щиро кажучи, ніколи не служило мені по-справжньому, однак і втрачати його не хотілося б.

Це була неправда. Синьйорина Капорале мала слушність: дзеркало таки заговорило і сказало мені, що, коли досить легка операція зітре з мого обличчя цю огидну особливу прикмету Маттіа Паскаля, Адріано Меїс зможе зняти сині окуляри, відпустити собі вуса і взагалі зробити свою зовнішність такою, щоб вона відповідала його новому душевному станові.

Через кілька днів після цієї розмови мене вразила нічна сцена, яку я спостерігав, притулившись до жалюзі одного з моїх вікон. Сцена розігралася на балконі, де я до десятої пробув з Адріаною та синьйориною Капорале. Повернувшись до своєї кімнати, я почав читати улюблену книгу синьйора Ансельмо «Перевтілення», але ніяк не міг зосередитись. Зненацька почув, ніби на балконі хтось розмовляє. Прислухався — чи не Адріана? Ні. Говорили двоє. Стиха, але збуджено.

Один голос був чоловічий, але не синьйора Палеарі. А чоловіків у домі тільки двоє — я і він.

Мене взяла така цікавість, що я підійшов до вікна й заглянув у щілинки жалюзі. Мені здалося, що в темряві я розгледів синьйорину Капорале. Але хто ж той чоловік, з яким вона розмовляє? Чи не приїхав, часом, з Неаполя Теренціо Папіано?

З одного слова, яке синьйорина Капорале промовила трохи голосніше, я зрозумів, що говорили про мене. Я притулився до жалюзі й прислухався. Чоловік був явно роздратований тим, що йому повідомила про мене вчителька музики, і тепер вона старалася пом’якшити враження.

— Багатий? — зненацька спитав він.

— Не знаю… Здається, так. Принаймні має на що жити, ніде не працює…

— Він завжди вдома?

— Та ні! Завтра його побачиш.

Саме так вона сказала: «Побачиш». Отже, вона з ним на «ти», а відтак Папіано (в цьому вже не було ніякого сумніву) — коханець синьйорини Капорале… Чому ж тоді вона всі ці дні виявляла таку ласку до мене?

Моя цікавість усе дужчала, а вони, як на те, заговорили зовсім тихо. Не маючи можливості слухати розмову, я став ще напруженіше вдивлятися в темряву. І раптом побачив, як синьйорина Капорале поклала руку на плече Папіано. Він грубо відштовхнув її.

— Ну як я могла заборонити? — сказала Капорале, у розпачі підвищивши голос. — Хто я така? Що я значу в цьому домі?

— Поклич мені Адріану! — владно звелів чоловік.

Почувши ім’я Адріани, вимовлене таким тоном, я стиснув кулаки, кров зашуміла в скронях.

— Вона спить, — відповіла синьйорина Капорале.

— Піди й розбуди! Негайно! — в голосі чоловіка прозвучала погроза.

Не знаю, як я стримався і зопалу не розчахнув жалюзі.

Зусилля, яке я зробив над собою, аби втихомирити гнів, ураз привело мене до тями. Ті самі слова, які тільки-но з таким розпачем промовила бідолашна синьйорина Капорале, готові були зірватися й з моїх вуст: «Хто я такий? Що я значу в цьому домі?»

Я відійшов від вікна. Виправдання собі довго не шукав: вони говорили про мене, а чоловік, окрім того, хоче ще й Адріану розпитати, отже, я маю повне право довідатись, які в нього наміри щодо мене.

Отак легко вибачивши свою неделікатність (бо підглядав і підслуховував!), я мусив визнати, що тільки прикриваюся власними інтересами, аби приховати від самого себе те, що все дужче й дужче цікавлюся Адріаною.

Отож я знову припав до щілинок жалюзі.

Синьйорини Капорале на балконі не було. Чоловік оперся на поручні й дивився на річку, стиснувши долонями голову.

Пойнятий невимовним страхом, я зігнувся й, міцно обхопивши обома руками коліна, чекав, коли на балконі з’явиться Адріана. Довге чекання не стомило мене, а, навпаки, ще й підбадьорило. Я навіть відчув задоволення, подумавши, що вона замкнулась у своїй кімнаті, не бажаючи підкоритися грубіянові. Може, зараз синьйорина Капорале заломлює руки та благає її вийти. А тим часом цей тип потерпає від досади на балконі. Я вже сподівався, що вчителька от-от повідомить йому: Адріана відмовилася встати з ліжка. Коли ж ні — ось вона!