Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

– Ти поїдеш до університету, вчитимешся три, чотири роки… – Він стукнув пальцем по столу, так перейнятий прагненням говорити спокійно, що його палець затремтів. – Працюватимеш улітку. Платитимеш за себе, а як щось залишатиметься – надсилатимеш нам. Здобудеш диплом. – Він зиркнув на Метта й знову повторив останній шматок. – Здобудеш диплом. А тоді знайдеш роботу, бо тоді ти зможеш знайти добру роботу. І тоді ти зможеш допомагати, якщо нам і далі це буде треба.

Метт хитав головою.

– Ти себе обдурюєш. Яка така робота на півдня з’явиться наступного року, щоб ти міг працювати по обіді? Ти мариш.

– Усе налагодиться, – відповів Люк, стримуючи свій гнів, стиснувши зуби. – Хай там як, це не твій клопіт. Твій клопіт – дістати стипендію. А мій – доглядати за дівчатами.

Метт зблід. Кумедно, як вони різнилися: Люків гнів було видно з обличчя, а Меттів стискав йому шлунок.

Метт відказав:

– А відколи це ти сам відповідальний за дівчат? Відколи саме? За кого ти мене вважаєш? Знаєш, вони й мої сестри теж. Думаєш, я їх на тебе покину, коли ти й роботи знайти не можеш?

Люк ухопився обома руками за боки столу й опустив голову, як бик, що от-от кинеться нападати. А тоді він нахилився над столом і проревів:

– Я ЗНАЙДУ РОБОТУ! ЩОСЬ НАГОДИТЬСЯ!

Метт підвівся й вийшов з кімнати.

Якусь хвилю Люк сидів як був, тримаючись за стіл. А тоді скочив і пішов за ним.

Я сиділа непорушно й не дихала. У вітальні щось упало й вони знову почали кричати.

Бо сповзла зі стільця, подибуляла до дверей, і стала їх споглядати, тримаючи великого пальця у роті. Я підійшла й стала поруч із нею. Крісло лежало перекинуте, й вони кричали, стоячи по різні його боки. Люк вигукнув, що Метт усе зіпсує. Метт запитав, ким Люк себе вважає, Богом? Планує за людей їхні життя? Люк відказав, що Метт просто не міг цього терпіти, правда ж? Не міг стерпіти думку, що Люк уперше в житті збирається зробити щось важливе, щось справді важливе. Завжди це має робити Метт. Ну і шкода. В біса шкода. Саме він сказав, що буде ростити дівчат, це його робота, і він збирався, розтуди його нехай, так і зробити, і йому точно не треба від Метта ніякої допомоги.

Метт на той час сполотнів. Він сказав, що от воно через що все це затіяно! Все це затіяно для Люка. Святого Люка, що створив із себе головного мученика і рятівника сім’ї. Про дівчат він і не думав, хіба не так? І не подумав, що для них справді буде найкраще. Все це для Люкового бісового еґо, все це для нього.

А далі було ще гірше, місяці й місяці хвилювання, відчаю й туги, що всі вилилися разом, вихлюпнулися потужним потоком слів, і лилися, й лилися, аж доки Люк не сказав одну кінцеву й непрощенну фразу. Він сказав, що пожертвував своїм клятим майбутнім, щоб Метт міг здобути освіту, і якщо Метт тепер на все це наплює, то він його вб’є.

Не знаю, як описати те, що сталося далі. Ми бачимо бійки в кіно й по телебаченню, де люди замахуються один на одного й збивають один одного з ніг або розтрощують один одному щелепи, але ж це все не насправжки. Їхня злість несправжня. І наш, глядацький, страх несправжній. Ми не любимо героїв щиро, й насправді не боїмося, що один із них загине. У попередні рази, коли вони билися, я боялася, що Метт помре. Тепер я була в цьому впевнена, і була певна, що Люк помре теж. Я думала, що стіни будинку стрясуться й упадуть на нас. Я думала, що настане кінець світу. А тоді я зрозуміла, що так і сталося, бо посеред цього ґвалту краєм ока помітила поряд із собою рух, опустила очі й побачила Бо, яка тремтіла так, що, здавалося, вібрувало і її волосся. Вона стояла непорушно, тримаючи руки витягнутими вздовж тіла, пальці розчепірені, рот широко роззявлений і сльози стікали її щоками, але вона не видавала жодного звуку. Нічого страшнішого я раніше не бачила. Вона була така мужня, Бо. Я думала, її ніщо не може злякати.

Нарешті все закінчилося, хоч і не погасло само собою. У кінці Метт замахнувся на Люка, а той вхопив його руку і смикнув так, що збив Метта з ніг. Пролунав дивний звук, щось схоже на притлумлений ляск, а тоді Метт жахливо закричав, ударився об стіну й сповз по ній на підлогу.

Якусь секунду стояла мертва тиша.

А тоді Люк сказав:

– Вставай. – Він, і досі страшенно злий, важко дихав.

Метт лежав під стіною, дивно вигнувшись, і не відповідав. Мені було видно його обличчя – завмерле й бліде, з широко розплющеними очима.

– Вставай, – повторив Люк. Коли Метт знову не відповів, він зробив крок у його бік, і тоді Метт заговорив:

– Не підходь! – здавалося, він силою витискав із себе слова.

Люк зупинився.

– Вставай, – сказав він знову, цього разу невпевнено.

Метт промовчав. Саме тоді я помітила, що щось трапилося з його рукою. Вона лежала під ним, вивернута боком, плече скидалося на велетенський горб і стриміло не звідти, звідки мало б. Я думала, що його рука відірвалася. Відірвалася всередині сорочки, там, де плече. Найстаршому синові містера Тедвортса відрізало руку, коли він потрапив під потяга, і хлопець помер від втрати крові, перш ніж прибула допомога.

Люк кричав на когось, кричав на мене.

– Заткайся! Заткайся, Кейт!

Він схопив мене й трусонув, і тоді я замовкла.

Він глянув на Метта й провів руками по волоссю.

– Що таке?

– Покличте лікаря, – відповів Метт. Його голос був такий напружений, що звучав, як писк.

– Нащо? Що таке? – Але він теж бачив руку, і його голос тремтів.

– Покличте лікаря.

Пам’ятаю чекання: Метт лежав так непорушно, що, здавалося, не дихав, із сірим обличчям, блискучим від поту. Пам’ятаю, як лікар Крістоферсон увійшов до кімнати, глянув на лежачого Метта, тоді на нас із Бо і, нарешті, на Люка, що на той час уже сидів, обхопивши голову руками. Він запитав, що сталося, і ніхто йому не відповів.

Пам’ятаю, як він опустився на коліна поруч із Меттом, розщепнув його сорочку й просунув руку пощупати плече, а Метт стиснув губи точно, як лисиця, що якось втрапила до пастки містера Сумака. Лікар Крістоферсон стишено сказав:

– Нічого, Метте. Нічого страшного. У тебе просто вивихнуте плече, та й