Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

до всіх трьох крамниць і обробити своїми мікробними нишпорками кожну пляшку «Зміїного укусу», яка трапиться на очі.

Назвемо це помстою за головний біль, який не минув навіть сьогодні.

Розділ 46. Упередженість

Прилаштувати крихітні шпигунські камери в алюмінієві одвірки й обробити кожну пляшку «Зміїного укусу», йдучи назирці за вантажівкою від крамниці до крамниці, не так і складно. Куди марудніше було передивитися тисячі знімків і відібрати трьохсот двадцятьох трьох відвідувачів за останні два дні.

Камера в «Духовних чудесах благословенного янгола» на другий день трохи змістилася, і мені придалися лише відображення відвідувачів у дверях.

Одного з клієнтів інтуїція виокремила. Це водночас підбадьорює й розчаровує, бо його знімок дуже неякісний. А ще я просто можу бути упередженим. Я вже сформував у голові образ Іграшкового Майстра, і цей чоловік йому відповідає. Мені здається, що він підпадає під Артісів опис, — чи я собі так уявляю моторошного чорного чоловіка?

Можна хоч цілий день гадати про свої упередження, та фахової думки вони не замінять. У нашому випадку — думки Артіса.

Я записався на відеодзвінок до нього. Може, він пригадає ще щось важливе — а я дам знати, що активно займаюся справою й ні про що не забув.

Чекаючи, доки на екрані з’явиться сповіщення про вхідний дзвінок, дивлюся у вікно готельного номера на спадний місяць. Якщо Іграшковий Майстер дотримується графіку, до чергового вбивства лишається чотири дні.

Інший убивця на час розслідування міг би зачаїтися, але не він… із декількох причин. По-перше, поліція полює на нього зовсім в іншій частині країни й проводить обшук у будинку, з якого він виїхав багато років тому. Вони навіть не спромоглися знайти лос-анджелеське лігво. По-друге, він зарозумілий. Як і іншим розумним убивцям, йому хочеться вірити у власну невловимість. Зупинившись, йому довелося б визнати, що копи принаймні не тупіші за нього. Остання причина, чому я вважаю, що за нового місяця він знову вб’є, — віра в чаклунство. Для кривавого ритуалу ця фаза найвдаліша.

З комп’ютера чути дзвінок, і переді мною з’являється понуре обличчя Артіса. Це вже не той незворушний юнак, я кого я бачив раніше.

— Артіс?

— Йоу, Тео.

Зиркає вбік. Зазвичай під час таких розмов у кімнаті стоїть охоронець, тож, напевно, він просто мені про це нагадує.

— Як ти?

— Так… ем… нещодавно приходила детективка Чанґ.

— Чен?

— Так, вона і якийсь чувак, прокурор, із яким я раніше не говорив. Мені показали фотографію і спитали, чи то не Іграшковий Майстер.

— І що?

Артіс нахиляється і шепоче в телефон:

— Тільки між нами. Ні. Я того типа ніколи не бачив. Але вони дуже, дуже, дуже сильно хотіли почути від мене «так».

— Вони назвали ім’я?

— Так. Якийсь там Сімс.

Очевидно, тиснуть на єдиного свідка, аби назвав прізвище покійного бразильського найманця Ордаво Сімса. Але як далеко вони хочуть зайти?

— Чуваче, вони добряче на мене натиснули. Хотіли, щоб я перед присяжними засвідчив, що то був він. Без ніякого суду.

Так неправильно накидатися на Артіса з оцим усім. Я ледве стримую гнів.

— Але я сказав, що не певен, а вони відповіли, що я тоді був малим пацаном і спогади згодом могли перемішатися.

— То чим усе закінчилося?

— Послав їх під три чорти. Я через таке вже проходив, коли мене запевняли, ніби я вигадав Іграшкового Майстра. Тепер вони вірять, що він існує, але будуть вказувати мені, хто він, а хто не він? Та пішли вони. Мені начхати, що вони обіцяють і чим залякують. Якщо це не Іграшковий Майстер — це не він, і все, розумієш? Я їм так легко не здамся, знаючи, що він десь там кривдить чергову дитину. Як узагалі нормальна людина може з таким жити?

Точно. Навіть Артіс, який і сам не раз порушував закон, це розуміє.

— І що тепер?

— Сказали, що дадуть мені подумати й повернуться завтра.

— Тобі запропонували щось конкретне, якусь угоду?

— Ні. Але, здається, той чувак, прокурор, хоче побалакати з суддею про мою справу і якось допомогти. Хтозна. Я їм не довіряю. Пофіг, а в тебе що?

— Теж кілька фотографій. На жаль, твоїй справі я мало чим можу зарадити.

Артіс киває.

— Розумію. Та якщо все закінчиться так, як і минулого разу, коли ти вистежував схожого виродка, — мене це влаштує.

Я кахикаю.

— Ну, я все ж сподіваюся, що до такого не дійде.

Дістаю з папки фотографії, тримаючи зворотами до себе. Я добряче їх перетасував, аби не знати, де яка. Я хочу почути від Артіса його думку й не впливати на неї своїми реакціями. Нам усім здається, що ми добре вміємо їх приховувати, та часто що вправнішим ти собі здаєшся, то гірший ти насправді.

— Показуватиму по черзі. Коли побачиш когось схожого на Іграшкового Майстра, дай знати, і я відкладу знімок. Попереджаю — деякі кадри досить розмиті.

— Зрозумів.

Він підсовується ближче.

— Ні. Ні. Ні. Ні.

Навіть не вагається.

— Може, тобі треба більше часу подумати? — питаю я.

— Руки втомилися?

— Вибач. А ця?

— Ні. Ні. Ні. Ні. Ні…

Артіс завмирає.

Я несвідомо відвернувся від монітора, щоб не бачити віддзеркалень.

— Артісе? — Я опускаю знімок.

Він ніби під гіпнозом. Очі широко розплющені, рот розтулений.

— Артісе?

— Це він.

— Я її відкладу про всяк випадок, і пройдемося по решті.

— У цьому немає потреби.

Він повільно хитає головою.

— Це він.

— І все ж давай закінчимо.

Він покірно киває.

— Добре, але це точно він. Клятий виродок.

Я показую йому решту знімків і отримую у відповідь нетерплячі «ні». Нарешті остання.

— Ні. Він був на тій першій.

Я перевертаю фото.

Те саме, яке відібрав я сам. Іще раз показую йому.

— Ти впевнений, що це він?

Артіс дивиться просто в камеру, а не на зображення на екрані, його погляд спрямований чітко на мене. В очах читається байдужість і образа. В ньому так довго сумнівалися. А тепер ще й я перепитую.

— Сучий син досі їздить на білому «Кадилаку», — відповідає Артіс.

— «Кадилаку»? — питаю я, перевертаючи фото.

Це одне з відображень на дверях. І справді, в горішньому кутику я помічаю решітку й лобове скло «Кадилака», які не сплутаєш ні з чим іншим.

У голові крутиться запитання: я обрав фото через вираз обличчя й Артісове графіті, чи річ у тому, що мій тваринний мозок, моя система аварійного сповіщення, яка дослухається до звуків і шукає ознаки присутності хижаків, помітила «Кадилак», але не донесла це до свідомості.

— Агов, докторе Крей?

Я дивлюся у веб-камеру.

— Так?

— Ти знаєш, як його звати?

Я хитаю головою.

— Це непросто. Не хотілося б, аби він довідався про моє розслідування. Якщо власник крамниці з ним знайомий — може попередити.

— Ясно… то який у тебе план? Надіслати поліції анонімну наводку? — саркастично питає Артіс.

— Ні.

Я роздивляюся знімок і шукаю ще якихось деталей. На жаль, номерний знак не видно з-за куща, але у верхній частині можна розгледіти дещо на панелі приладів. Схоже на квитанцію за паркування.

— Спробую дізнатися, що це таке.

Я підіймаю фотографію, аби Артіс роздивився.

— Без блейдраннерської[19] примочки нічого ти там не побачиш. Звідси виглядає просто як розмита пляма.

Я дивлюсь на SD-картку,