Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Я вже читав, у гранках.

— Слабуєш, а встигаєш скрізь раніше нас, здорових! — присів на ліжко. — Як тобі?

— Нічого... Тільки у грудях біль; та кашель і нежить ось вчепилися... — сказав Тарас невесело і спохватився: — Ліпше давай журнал проглянемо! Як мовили колись розумні люди: життя коротке, а мистецтво вічне.

— Я геть забув — тобі цидулка від Білозерського! — дістав з кишені аркушик. — Так гнав сюди на радощах, так хотів тобі...

— Читай, — спинив його Тарас. Чогось останнім часом не терпить він багатослів'я і надто вже бурхливих проявів хай навіть щонайкращих почуттів.

Грицько підвівся, крякнув, немов дячок у церкві, й почав читать нарозспів, для урочистості:

— "Все мы душевно пожалели о Вашем нездоровьи, многоуважаемый Тарас Григорьевич, но не теряем надеждьі, что при добром желании Вы превозможете немножко себя и не лишите нас удовольствия видеть Вас посреди "основателей", как первоначальника общего дела..."

— Не треба далі!

— Він вибачається, що сам не зміг...

— Прийде, то я йому скажу... — кипів Тарас. — Забув, що він з Мотронівки біля Борзни!.. "Не лишите нас удовольствия видеть Вас..." — передражнив. — Язик собі зламає, а не напише по-людськи, щиро й просто!..

— Великий пан... — розвів Грицько руками. — Взяв жінку з добрим посагом...

— А-а, хай їм грець, усім панам! — сказав Тарас. — Така натура їхня... То що у першій книжці?

— "Кобзар" Шевченка.

— Знаємо, — перегорнув свої поезії. — Марко Вовчок "Три долі". Славно пише! Суворо й щиро, без квіточок. А мова, мова!.. Мене спитав Іван Тургенєв, кого йому читати, щоб вивчить нашу мову, то я її порадив — Марка Вовчка, сиріч Марію Олександрівну.

— А не Шевченка?

— Вона одна в нас знає мову... Господи, до чого ми вже дожилися — ставимо на кожнім слові наголос!.. — перегортав чомусь важкі, немов залізні, сторінки.

— Що, зле тобі? — помітив те Честахівський.

— Як каже Едвард Якович, підводить серце, щось там із ним не так... Не можна мені радіти, каже, і гніватися, і сумувати... А що ж то був би я за поет, якби не гнівався і не радів!

— Ой скільки є у нас таких!

— То віршомази, Грицьку. Поезія — це гнів і біль, любов і радість! Байдужість — смерть поезії.

— А серце ж як?

— Воно це я, а я — воно. Не можна нас розділити. Хай терпить, скільки зможе...

— Нещадний ти.

— До себе — так. Я втратив стільки років!..

— Все хочеш сам зробити?

— Ні, тільки те, для чого прийшов на світ.

— Ти знаєш?

— Я догадуюсь, душею чую, серцем, яке болить за долю всіх...

— Ти світоч краю нашого, його зоря! — схвильовано сказав Грицько.

— А мо', лише кресало, що викреше живлющу іскру в душах...

— Іскра у нас була. А ти її роздмухав своїм крилатим словом, повів крізь ніч!

— Григорію, не сотвори собі кумира, — мовив, зніяковівши від похвали.

— От чув моя душа, що ти колись...

— Прошу тебе — не сотворяй, — всміхнувся. — Я ще живий. І грішний...

— Поезія твоя — свята!

Не мав ні слів, ні сили продовжувати цей дивний диспут. Що то з людини робить хворість...

— Поглянь, Григорію, чи Костомаров видрукував свої думки про Київську Русь? — сказав натомість стомлено.

— Всі є, Григоровичу: і Костомаров, і пан Куліш, і Стороженко... Руданський, Глібов. Ганна, котра Барвінок... Гарно!..

— Ну й слава богу...

— Я геть забув, що маю буть на службі! — запоспішав ураз Грицько. Поклав журнал. — Узавтра знов забіжу. Бувай здоровий!

Вибіг — аж задзвеніли сходи. А славний хлопець!.. Щира, проста душа. Такий піде за тебе в огонь і в воду, серце своє віддасть... Чи й справді серцю легше, коли людині байдуже: добро чи зло... Навряд. Байдужі люди живуть не довше... Власне, і не живуть, валяються, немов гнила колода... Жити — страждать, боротись, прагнути чогось нового, світлого! Вдоволеність — не суть життя... Свиня в сажі вдоволена, як не голодна. Дріма собі...

Хтось увійшов.

— Ти, Федоре?

— Це я, Микешин!.. Просто від пані Юргенс... ївши, згадав про вас, Григоровичу, і той біфштекс застряв мені у горлі. Ви ж тут голодні, певно?

— Спасибі. Снідав...

— Правду шепнув господь. Коли було те снідання! — вознісся він на антресолі веселим добрим янголом. З морозу навіть щоки були у нього янгольські — червоні, мов калина. І курка, яку приніс сповитою в цупкий папір, аж сяяла підсмаженими боками!..

— Божественна! — втягнув повітря "янгол" і повелів: Вставайте їсти!

Тарас підвівся, кривлячись від болю в грудях.

— Таким харчем і мертвого підняти можна... — мовив. — Та ще від пані Юргенс... Колись Брюллов любив також посидіти у милій тій харчевні...

— Ви змерзнете, — схопив Микешин свиту, яка служила у хаті цій халатом, і вкрив дбайливо плечі.

— Спасибі... — вдячно кивнув Тарас. — Так от Брюллов...

— Це правда, що ви дружили?

— Правда... — зітхнув Тарас. — Великий був чоловік!..

— А можна мені сказати буде, що я дружив із вами? — спитав Микешин щиро, як здатні справді талановиті люди.

— Кажи. Якщо тобі це буде в радість.

— Батьку, на все життя!..

— Михайло, не присягайся в дружбі, — спинив Тарас. — Ці клятви не надійні... Найвищий прояв вірності — йти до зорі, яка єднала друзів, світила їм на трудних шляхах життя...

— Я прагнутиму, допоки стане сили!..

— Спасибі... Це найкращі ліки хворому...

— То, може, вам подати краплі чи щось таке?

— Давай вже ліпше курку, а то із рук не випускаєш...

— Справді! — всміхнувся гість. — Пробачте. Вже й прохолола...

— Курка у будь-якому вигляді суть божий дар, як висловився колись мій перший вчитель Петро Богорський, — сказав Тарас. — І то єдина істина, якої він мене навчив; крім азбуки…

Коли пішов Микешин, відчув себе бадьорішим. Чи спілкування з молодістю, чи "божий дар", та щось його підбадьорило. Встав, випив ліки (ложка вже не тремтіла йому в руці!) й спустився вниз. Найгірше було в хворобі — слабість, що не давала йому трудитись, як би хотів... А втім, що толку з його трудів теперішніх, — скажімо, таки з того ж портрета Клодта, — для України, її народу бідного?.. Послав учора тисячу своїх буквариків у славний Київ Чалому, щоб розповсюджував на користь недільних шкіл, — це діло. Ткаченку теж, в Полтаву. Ще й приписав, щоб не забув про кирпу, яку йому пообіцяв знайти Федот. Поїде туди весною, жениться... Не буде ж він сидіть, як сич, на тій горі під Кановом, що напитав Варфоломій!.. Без жінки хата — пустка. А без дітей...

Зітхнув. Згадав Ускових. Наталі вже восьмий рік... А Наді, що народилася за рік до того, як він поїхав, чотири, п'ятий...

Діло ніяк не йшло. То кашель находив хвилями, то лізли в голову якісь думки і заважали. Власне, думки тепер були його розрадою, його життям. Прикутий в цій майстерні, один як перст здебільшого, він має в них товариша, дружину, діток... Друзі прийшли й пішли, а думи його не кидають, а думи з ним... Та біль у грудях... Може, якби не він, писав би вірші, й легше тоді було б... Давно, давно не прилітала муза в його барліг!.. Була б Ликера... Господи, дай силу вирвать з серця цю, мабуть, надто пізню його любов!.. Що толку, боже, ятрити стражденну душу споминами, жалями?.. Усе минулося, перегоріло, як восени опалий лист, на вогнищі добра і зла!..

Підвівся, узяв свічник і важко, ледь похитуючись, пішов по сходах. В ліжку стихав набридлий кашель. І там, на антресолях, з стіни йому не усміхалась звабливо його остання люба, осінній цвіт...

За тиждень він по-справжньому сів до роботи. Нежить уже минув, і це маленьке благо здалось Тарасу гаслом його одужання. У грудях ще йому боліло, та мідна дошка кликала і хвилювала. Праця тепер була для нього самим життям, утечищем від грізних дум, що обсідали його щодня, щоночі. Ніч особливо була важка, бо темрява, самотина... Він хитрував, вкорочуючи її роботою. Вставав о п'ятій. Доки там ще розвидниться, а він тим часом трудиться, живе!..

Так захопився, що й не почув, як увійшли. Звів ненароком очі й побачив... еполети!..

— Ти, Федоре, мене злякав, — озвався, коли впізнав господаря цих еполетів. Це був земляк Черненко, душа громади їхньої. Точніше, мир і спокій, бо він гасив розважністю та добротою всі суперечки й пристрасті, що вибухали часто між "громадян".

— Відколи ти мене боїшся? — спитав, скидаючи і вішаючи шинель.

— Сидить і досі в мені солдат, який весь час напружений і жде щомиті лиха й несправедливості від офіцерів...

— Ну й залили вони тобі за шкуру сала!

— Досі в усьому чую бій барабана... — журно сказав Тарас.

— Такий нагнали на тебе страх?

— Ні... Тут огида скорше, душевний спротив, звичка згортатися вмить у клубок і виставляти довкіл голки...

Помовчали. Тарас закутавсь краще в свою робочу свитку.

— Нездужаєш? — спитав Черненко.

— Кашель та біль у грудях.

— Бачив уже "Основу"? Тарас кивнув.

— Панько таки друкує свої "Листи із хутора". Не зважили на твій протест.

— Печально... — поклав різець. — Не через те, що знехтували моєю думкою, — додав поспішно. — В отих листах початок кінця журналу...

— Чому?

— Бо всяке діло житиме лише тоді, коли воно веде вперед. А Хуторянин тягне людей назад. Помітив, він грозиться писать про все, що друкуватиметься в "Основі"? Отже, Куліш усім нам буде за судію, за цензора із хуторян! Бог-автор, бог-редактор і бог-читач в одній особі Куліша.

— Редактор же Білозерський...

— Панько його затуркає, зімне, приб'є своїм талантом, пихою, — сказав Тарас. — Поглянь на першу книжку: Куліш про Гоголя, про Климентія, про Котляревського, і Хуторянин таки ж Куліш.

— А бачив ти його нову "Граматку"?

— Читав. Біда!

Панько такої ж думки про твій "Буквар"… О! Чи не він? — прислухався до грюку й шуму у коридорі. — Держись, Тарасе!

— Тупотить, гуркотить кобиляча голова летить... — згадав Тарас дитячу казку.

— Вчора він розкричався... Думаю, сходжу, Тараса порятую, як прибіжить, — шепнув Черненко.

— Дякую, — сказав Тарас. — Оскільки він без еполетів, то я і сам...

Рвонуло вихором двері, і на порозі виріс Панько Куліш.

— Добридень вам... — знітився, побачивши тут і Черненка. Федір умів його приговтувати, збивати гонор.

— Здоров. Заходь, — спокійно сказав Тарас, підводячись, щоб стріти гостя. Панько руки не подавав, і це було ознакою того, що він прийшов не з миром.

Все ж роздягнувсь. Потому дістав з кишені шуби "Буквар" Шевченків і демонічно жбурнув на стіл.

— Якщо кебету маєш писати гарні вірші, то це ще зовсім не означає, що маєш право вчити!

— Тим паче, що і вірші мені не дуже пишуться...