Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

І враз нахмурив брови. — Якщо мене притиснуть тут, я буду тебе розшукувати по всіх усюдах. Ти вже не обижайся...

— Іраклію, мені аби дістатись до Петербурга, а там уже не пропаду! Не втік же я, а звільнений самим царем.

— Узавтра все оформимо, і — в добру путь, — сказав Іраклій сумно. — А ми вже тут...

— Спасибі тобі за все!.. Якби не ти, хто знає, чи дочекався б я дня цього... — ледь стримував Тарас щасливі сльози.

— Тобі спасибі, — мовив на те Усков. — Що освітив моє життя, мов сонце похмурий день...

Поцілувались тричі, як личить добрим людям, і розійшлись.

На третій день, у супроводі Андрія Обеременка, Тарас ішов, прискорюючи все дужче крок, на ближню пристань, де ждав його рибальський човен. Іншим, хто теж хотів провести, Усков звелів побуть у форті: нічого здіймати шум і все таке. Сам попрощався дома. Агата теж. Наталя збагнула враз, що він далеко їде, й не відпускала, плачучи на шиї в нього...

Хоч квапили його з човна, зайшов на гауптвахту і попрощавсь з Мостовським.

— От клятий — перехрестив тебе услід по-своєму, — бурчав Андрій. Він мав на шляхту зуб за те, що служить царю й престолу.

— Андрію, він найліпший — крім Іраклія — тут чоловік. — сказав Тарас. — Держись його.

— Про мене...

Віддавши торбу в човен, обняв Андрія, міцно поцілував. Той відповів, незграбно якось тикаючись лицем в лице, і заридав, гамуючи у грудях стогін.

Човен уже відплив, нідняв вітрило, виповнив його ногожим вітром, а він стояв на пристані, дивився вслід...

— Брат? — запитав керманич.

Тарас кивнув.

Осяяний низьким рожевим сонцем, здіймавсь на скелі в небо далекий форт. Здавалося, що він стояв на місці чи навіть плив за ними страшним пустельним маревом...

— У вас одне вітрило? — спитав Тарас керманича.

— Одне. А що?

— Йдемо повільно.

— Видно, не дуже ти скучатимеш за Мангишлаком...

— Сім років там поховано! — зітхнув Тарас і повернувся лицем в бік моря й Астрахані...

Здригнувся, враз почувши, що б'ють зорю. Оглянувся: довкола ніч. Ні форту, ні шуму хвиль... Це Федір кинув дрова, готуючись топити грубку! Рано звик уставать. А може, старість... Старість!.. Підкралася зненацька так, що він не встиг помітити. В Новопетровському ще ніби був здоровий і молодий, а в Петербурзі... Правда, вже й там, за Каспієм, мав ревматизм і лисину, як у Сократа, та все ж тримався, легко міг обійти довкола форт і не задихатись... Цур, цур йому! Ті десять літ згадати нині страшно, а як було їх пережити!.. Князь Долгоруков знає, чим пригрозить... Навряд чи хто захоче пройти ще раз усі круги пекельні, що він пройшов за тим Уралом!..

Важко перевернувся на другий бік, вдихнув повітря глибше. Спав чи не спав? Навряд. Ті видива були не сном, а скриком його душі, сльозою втрачених даремно літ. Хто знає, яким було б його життя, коли б не Братство і не арешт та все, що потім сталося... Ні, це не жаль, не каяття! Він чесно йшов. І в цьому вища істина!

Склепив повіки. Треба таки поспати. Хворий та ще невиспаний, не вдержить він різець у пальцях... А Клодт, точніше, його портрет, чекає внизу труда... Людина, доки трудиться, доти й живе... Це дід казав чи батько?.. Так, батька він, сказати можна, вже переріс на цілих два, ні, навіть трохи більше печальних літ... До діда він не доживе... Це треба ще так само, ще сорок сім!.. Не попрощався з дідом... І з Катрею... Завіяло город і двір вишневим білим цвітом... Летять, летять, загойдують його жалі, притишують у грудях біль...

На Новий рік йому зробилось гірше. Десь простудився, мабуть, бо на різдво таки пішов до левенят, як називав малих дітей Жемчужникова, й дозволив їм поїздити на ньому верхи, як на коні. Ще й чарку випив. Свято ж!..

Михайло сам привів Барі. Той довго мовчки слухав його довкруг. Нарешті мовив:

— Ось що... Режим постільний. З хати ані ногою, навіть у коридор.

— А як же?..

— Ви збираєтесь, я чув, весною на Україну, — сказав Барі суворо, — то хоч заради цього побережіть самі себе. Інакше я умию руки...

— Чуєш? — устряв Михайло лагідно.

— Гаразд, уже сидітиму, — сказав Тарас. — І питиму мікстури ваші...

— Хоче на Україну! — всміхнувся лікар.

— Ви, Едуарде Яковичу, в нас не були? — спитав Тарас. — Це диво дивне!.. Казка!.. Як побудуюся біля Дніпра, покличу вас поглянете. Не схочете вертать назад, у цю Пальміру!..

— То що, згортати практику?

— Не вірите... — зів'яв Тарас.

— Ні, вірю, вірю, — втішив його Барі. — Приїду і подивлюся! Ви ж тільки, дуже прошу, побережіться. Щоб я мав змогу... Лікар лише тоді добитись може успіху, коли сам хворий прагне здолать свою хворобу! — додав поспішно.

— Будемо долати разом, — втомлено сказав Тарас. — Мені ось так потрібно на Україну!.. — провів рукою навпроти горла. — Не можу тут... Пропаду...

— Так, клімат тут не з кращих.

— Болото, гибле місце!..

— Мені пора, Григоровичу, — устав Барі. — Тримайтеся! Ось вам рецепт...

— Михайле, десь гроші там...

— Ну що ви, що ви! — спинив Барі, — Ви заплатили муками за нас усіх у війську.

— Спасибі.

— Завтра я забіжу...

Михайло провів Барі й вернувся. Хоч був сумний, вдавав чомусь веселого.

— А я тобі, Тарасе, приніс гостинець!

— Дякую...

— Не знаєш що...

— Лихого ти, Михайло, не принесеш... Невже "Буквар"? — підвівся. — Готовий?

— Він.

— Дай глянути!

Перегортав, прочитував напам'ять знані тексти, й душа його раділа цьому своєму первісткові на терені недільних шкіл. Хай вчаться, хай відходять од царства тьми! Людина неписьменна — напівжива, напівсліпа. Ця книжка — ключ до істини, до пізнання себе і світу. Прагнув зробити так, як укладав. В народу взяв, народу дав... "Де єсть добрі люди, там і правда буде, а де кривда буде, там добра не буде"... "Лічба"... Таблиця множення... Народні думи... Приказки...

— Це тільки перша ластівка, — схвильований, сказав Михайлові. — Піддужаю і скомпоную окремо, книжкою "Лічбу", чи "Арифметику", потім "Географію", "Історію" народу нашого... А вже тоді і вмерти можна...

— А як же вірші? — тихо спитав Михайло.

— Вірші самі собою, друже, від них ніде не заховаєшся. Прийдуть, знайдуть, примусять себе записувати.

— Щось ти давно...

— Поезія — це стан душі, а не робота... Колись, у сорок п'ятому, як пойняла вона мене, як закрутила вихором... Ото було... Поезія!..

Зайшовся кашлем. Втомлено приліг на ліжко. Справді йому пошкодили ті кілька виходів у білий світ чи просто їсть його лиха хвороба?.. Цей біль у грудях...

— Збігаю в аптеку, мабуть... А ти полеж, — узяв рецепт Михайло.

Кивнув. Заплющив очі. Як же йому лежати, господи, коли роботи стільки і стільки добрих намірів, коли він чує стогін з усіх усюд уярмленого народу!.. Чи ти навмисне, господи, послав на мене хворість, щоб прислужити панству, яке тобі церкви будує, заковує твої парсуни в золото і славословить щедрість твоїх дарунків можним?.. Щось тут не так... Якась гірка несправедливість!..

Підвівся, сів. Найлегше скласти руки й чекать на милість божу, на кращий стан здоров'я. Та є ще й другий спосіб — борня, клин клином! Десять солдатських років мусив коритись волі інших, виконувати лише чужі накази й чекать на все команди. Ганебний стан!..

Похитуючись, зійшов униз і сів до столу. Клодт виглядав із дошки, немов з туману. Правда, й на фотокартці сьогодні також барон розплився...

Витер рукою очі й узяв різець. Холодний, мов бурулька. З вікна тягло, на підвіконні біліла паморозь, а може, й сніг... Скоріше б уже весна!..

А вже весна, а вже красна,

Із стріх вода капле.

Молодому козакові

Мандрівочка пахне...

Гай-гай... Козак уже підтоптаний. Тягни носо-ок, тягни носо-ок! А витягли із нього силу, молодість... Нічого. Ще поборемося, ще поживем!.. Чи так, бароне? Хмуришся... Тобі також невесело, хоч ти й відомий скульптор і не тягнув ні перед ким носок... А мо', й тягнув? Чужа душа — що темний ліс... Ось зараз ми просвітлимо тобі лице, відтіним білим коміром...

— Тарасе, що ж ти дієш! — напав Михайло коршуном. — Барі ж звелів лежати, а ти до праці взявся!

— Лежати, — отже, думати, а думи в нас нерадісні... — сказав Тарас. — Що чути про маніфест?

— Ніхто не знає толком.

— Дадуть ту бідну волю чи не дадуть?

— Дадуть.

— Коли?

— Чекали більше...

— Хочу дожить до волі, брате... Бо, як умру раніше, влаштую їм на небесі такий содом з гоморрою!.. — поклав різець.

— А ти такий, — всміхнувсь Михайло. — Зробиш! Тим паче там не звикли, певно, до бунтарів...

— Гадаєш, бог не має синьомундирих стражів? — спитав Тарас.

— Навіщо вони йому?

— Тоді нехай натисне на вінценосного, як хоче мати спокій!

— Так налякаєш господа, що він тебе безсмертним зробить на відчіпного.

— А я такий! — всміхнувся Тарас, підводячись. — Побудь, допоки виберуся нагору, бо голова йде обертом. Коли б не впасти...

В ліжку, лишившись сам, узяв буквар, помилувався його обкладинкою, перегорнув... Хто зна, коли він вирветься на Україну, а книжка ця, зігріта його душею, швидко дійде туди, почне свою роботу. Цих десять тисяч його гінців і вірних помічників підуть між люди, знімуть з очей полуду панську й покажуть шлях до правди й волі... Я сплю, а серце моє не спить!.. Пішов "Кобзар" ще в тому році, скоро піде "Основа"... Серце моє не спить... Дзвенить тривожним дзвоном понад Дніпром!..

"Основу" йому приніс на другім тижні нового року Гриць Честахівський.

— Батьку, шквар гопака! — гукнув іще з порога.

— Є маніфест про волю?

— Чого схотів!.. "Основа" вийшла в люди, і Білозерський тобі прислав дві книжки!

Роздягшись, він піднявся на антресолі й нахмурився, коли побачив Тараса в ліжку.

— Це все Михайло із тим Барі? — спитав сердито. — Вклали такого вернигору!..

— Хоч ти мене підтримуєш... Давай журнал!.. Ще теплий... Як з печі хліб... — обмацував і навіть нюхав фарбу. — Діждалися-таки!..

— І довго ж ждали, батьку! — зітхнув Грицько. — Вже інші добрі люди наткали і полотна, а ми ще на основу не намилуємося.

— Не тьмар нам, Грицьку, радості, — сказав Тарас. — Дай боже, щоб перший не був також останнім!

— А що? — Грицько стривожився.

— Набридне бути добрим цареві-батечку, ногою тупне — й часопис наш уріже дуба.

— Сумно...

— Отож радіймо, Грицьку! Й пишаймося, що перший "блин" і вже не "комом".

— У "Современнике" про це також написано, у першій книжці! — змахнув Грицько руками. — Й про тебе добре сказано. Забув принести...

— Дякую.