Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

- Против того, що тепер, під сю заверюху, того й гляди, що спі­ткнешся...

- Нехай, бгатику, - каже Черевань, - спотикаються наші во­ро­ги­, а не пан Сомко!­

- Ге-ге! - Гвинтовка йому. - Спотикались і луччі од твого Со­мка. Виговський, здається, добре сидів на геть­ман­сь­кому сто­лі - отже Гадяцькі пункти і того зопхнули. А ка­жуть, що Со­м­ко хоче теж із москалем по Гадяцьких пу­нктах тор­го­ва­тись­. Коли б свого не проторговав! От Іван Ма­рти­нович ліп­ше видумав, що без торгу береться до ге­ть­манства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому поша­но­ва­нню має.

- Іванцеві, бгате, - Черевань Гвинтовці, - нічого торго­ва­ти­сь: він давно вже чортяці душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний - усе однаково. Ось поба­чиш, коли він од царя не перейде до турка!

Не ждав Гвинтовка од свого зятя такого одвіту. Нічого, од­нак же, не промовив. Буцім і не він, повів свого гостя ог­ля­ду­ва­ти господарство. Там токи, повні збіжжя, там ове­чі коша­ри, там млини з ставами, там по лугу ходить табун коней; усьо­го надбав собі Гвинтовка, на всю губу був пан. Диво­ва­всь, розглядаючи все те, Черевань: який-то його шу­ряк учи­нивсь дука! А сам собі подумав: «У мене нема ні та­ких гаїв, ні таких широченних лугів, ні таких вишняків; да зате жоден міщанин київський не подивиться скоса на Хмарище; і поки стоятиме на магістраті башта з дзига­ра­ми, поти ніхто не ска­же, що Черевань не по праву зайняв Хма­ри­ще. За готові ля­дські дукати купив я його в ма­гі­стра­та, і вся­ке знає, що за ті дукати збудовано магістратську башту».

Огледіли, вернулись. Аж ось приїхав із Ніженя сотник, Го­р­дій Костомара.

- Що ти, - каже, - тут, пане осауле, сидючи дома, робиш? Там у місті коїться лихо!

- Яке ж там у вас лихо? - питає повагом Гвинтовка.

- Мішане, - каже, - гуляють з козаками.

- Ну, бгатику, - озвавсь Черевань, - дай, боже, і повік тако­го ли­ха!

- Да підожди, добродію, - каже Костомара, - через що й як гу­ляють? Бивсь на шаблях молодий Домонтовиченко з вій­те­нком, да Домонтовиченко війтенка й одолів.

- Ну, так і амінь йому, дурню! - каже Гвинтовка.

- Амінь? Ні, ще сьому ділу не скоро скажуть амінь. Ось слу­­ха­йте лиш. Міщане повикочували на улицю бочки з пи­вами, з медом, з горілкою, роблять війтенкові поминки на ввесь хре­щений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до па­токи, да загуло так, що аж слухати сумно. П'ють да лають усю городову старшину.

- Ну так що ж? Нехай собі лають, - каже Гвинтовка.

- Отак!.. А се як тобі здасться, що всі значні люде, що по­на­ї­ж­джали на раду у Ніжень, бояться носа за ворота ви­ткнути? Козаки блукають купами по місту да буяють, як тії бугаї в череді, - хочуть двори ламати да грабовати ста­р­шину.

- А що ж ваш полковий суддя робить? - спитав Гвин­то­вка.

- А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого ві­зь­ме. Коли б ще під сю заверюху, під сю чорну раду, якого ли­ха не зчинилось.

- Що буде, те й буде, - каже понуро Гвинтовка.

- І тобі отсе байдуже, добродію?

А що ж би мені робити?

- На коня та гамовати козаків!

- Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у суд­ді!

- Да що по тому пірначеві! - каже Костомара. - Козаки суд­ді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, бо­га ради, поїдьмо!

- Послухають, да не тепер, - каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами. - Буде час, коли вони мене послуха­ють, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полковий ста­рши­на. Нехай там хоть догори ногами Ніжень пере­вернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю.

- Еге-ге! - каже потиху сотник Костомара. - Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли... Пане осауле пол­ко­вий! По­бі­йся бога! Мені здається, що ти щось недобре на нашого па­на полковника компонуєш.

- Пане Гордiю сотнику! - каже, засмiявшись, Гвинтовка. - По­бiйся бога. Менi здається, ти щось недобре на нас iз зя­тем ком­понуєш. Ось обiд на столi, а ти розвiв не знать яку роз­мову. Сiдаймо лиш да пiдкрiплiмось, то чи не повеселi­шаємо.

Сів сотник Костомара обідати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати оддалеки крючка, щоб вивідати, що в того Гвинтовки на думці, так той же не та­ків­сь­кий: зараз і переверне його речі на жарти. Од'їхав назад до Ні­женя ні з чим.

- Послухай, братику мій любий! - озвалась тоді Черевани­ха. - Як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов.

- Ось лихо! - каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка. - Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться.

- Од пристріту, братику, я дала б собі раду; а од твоїх ре­чей голова в мене завернулась.

- Бо не жіноче діло до них дослухатись! - сказав понуро Гви­нтовка.

- У такому, братику, великому случаю, як оця рада, що гро­ма­да, те й баба. Не перебивала я ваших речей коза­ць­ких за обі­дом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі, ска­жу, що ме­ні чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, бра­те, на­вчені закону божого... Душа в чоловіка одна, що в ко­зака, що в жін­ки: занапастивши її, другої не добудеш...

- Що то значить жити під самим Києвом! - перебив її Гви­н­то­вка. - Зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жі­нок розумні люде учать: жіноча річ коло припічка!

Да й вийшов із світлиці.

Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й сей, що бачив у Романовського Куті. Череваниха ж із Ле­сею вжа­хнулись і поблідли на виду, да й Черевань понурив голо­ву, а Гвинтовка, слухаючи, тілько всміхається. Диви­ться Че­ре­­ваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йо­му про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадли­вих запорожців да про тії чвари.

Чом же отсе, - тепер спитаюсь я, - чом отсе Петро і Леся не зiй­дуться i поговорять? То було таки хоть i стереглись одне одного, да все-таки й повiтаються й погуторять де про