Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

вас, вражих дітей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду - ми вас повернемо в земляну роботу! Дамо ми вам знати коза­цькую вольность!

Так вигукував військовий писар, і байдуже йому, що круг його наче море іграє. І, так як от хвилі розходяться перед байдаком, а ззаду знов, буркочучи, зливаються, так тії коз­а­ки спершу розступляться, щоб дати дорогу писарському пої­з­ду, як же проїде, то й зачнуть іззаду вигуковати:

- Чи чуєте, що пан писар глаголе? Ми мужва! Нас батога­ми! Сипати вали по городах нас приставлять! Дак ми бу­демо працювати, а старшина одпасувати боки, орудуючи на­ми? І так ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не діждуть же вони сього! Не діждуть, не діждуть! - гукали ще голосні­ше тії, що були дальш од писарського поїзду.

А військовий писар, хоть і чув, да не озиравсь. Він своє ко­за­кам провадив.

- Пане писарю, - каже Сомко, перестрівши його. - Що отсе в те­бе за порядок? Хіба на те я дав тобі бунчука?

А той уклонивсь, правда, низенько, да й каже:

- Та от, пане ясновельможний, яке тут лихо. Недалеко звід­си табор запорозького гетьмана...

- Гетьмана! - крикне Сомко, що аж покрив увесь галас. - Хi­ба в тебе й опрiч мене єсть гетьман? Так убирайся ж до йо­го їз­ди­ти на свинях! - i вирвав у його з рук бунчук геть­ман­ський. Почувши Сомкiв голос, зараз круг його всi за­мо­вкли.

- Гетьман, гетьман прибув! - пішло скрізь по таборові; і, ско­ро рознеслась така чутка, зараз деякі бурлії схамену­лись, подумали про свою голову. Сомко-бо жартів не лю­бив. Щи­рий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в нього або в по­хо­ді знай свою лаву - не так, як у інших. Тим-то й били сом­кі­вці не­при­я­теля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Со­мко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байду­же: їй аби воля. От під сю-то волю й під'­їхав Іванець із своїми за­по­рожцями, і пішло усе, як у казані кипіти.

- А що, пане гетьмане? - каже Шрам. - Може, ще й тепер за свого писаря заступишся?

Сомко тілько махнув рукою і поїхав до свого намету.

- Дай лиш, сину, мені свого бунчука, - каже Шрам, - я ліп­ше од якого-небудь недоляшка в тебе попорядкую.

Сомко оддав йому мовчки.

«Бідна козацька голово! - подумав сам собі Шрам. - Отак-то завсегда доводиться нам та честь да слава! Збоку ди­вляться лю­де, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не за­гля­не. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочи­нку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чигають».

Так собі мізкуючи, обійшов він з бунчуком увесь табор і всюди постановив варту, щоб ніхто вночі з табора не ве­штавсь і до табору нікого без оклику не звелів пускати. Да й ні на часиночку не дав собі одпочинку. Де козаки чи ка­шу ва­ри­ли, чи круг огнища з салом на спичках сиділи, тихії речі не про що вже, як про чорну раду, ведучи, він до них і при­стане; і як спом'яне старого Хмельницького, як тоді в козаків була воля й дума єдина, то козацтво наче й про­тверезиться. А ін­шій громаді Христову притчу розкаже, схиляючи буї душі до кротості да до любові; то козаки, так як тії бджоли од кро­пила, погудуть та й осядуть.

І добре б воно було; може б, Шрам і до кінця козаків ути­хомирив; так от же, як за тим сіятелем по ниві, так і за Шрамом па­волоцьким слідом ходив диявол і всівав пле­ве­ли в пше­ни­цю. А той диявол не хто був, як полигач Брю­хо­вецького - Ву­я­хевич. Надувшись, мов той сич, проходив він із своїми під­ру­чниками мимо козацькі купи і, бачся, ні­чого злого й не діє, ті­лько то там, то сям що-небудь блявк­не, да так же то ко­заків гірким словом зневажає, так їм те не­щасне панство да гетьманство в вічі тиче, що козаки, при­слухаю­чись, тілько уси кусають. І як от рибалка, їздячи чов­ном, ку­кольван роз­си­пає, так той потайний зрадця Ву­яхевич розси­пав гіркі сло­ва в козацькії душі.

Аж ось наступила темна, глуха ніч; і добре й зле опочило. Чи спав же то Сомко-гетьман, чи ні, а Шрам не змигнув оком і на годину. Ніхто б не розказав, ніхто й не списав би всіх йо­го думок. З тяжкою од клопоту головою ходив він од варти до варти, частенько поглядаючи против Ро­ма­но­в­с­ь­кого Ку­та. А в Романовського Куті широкі дуби од ог­нищ світяться; через поле чути глухий гомін; ячать зда­леку людськії голо­си, наче та хвиля на морі перед ли­хою бурею.

XIV

Розкажемо ж тепер, що діялось у дому в Гвинтовки, як отак працював наш паволоцький Шрам. Мабуть, тоді вже та­ка година була, що й тут якось не було ладу ні між жі­н­ками, ні між чоловіками. У жіночій громаді не йшла в лад ота кня­гиня, жона Гвинтовчина. Одно, що вона пані вели­кого колі­на, а друге, що з діда, з прадіда вона ляшка й ка­толичка, так уже тут як не підходь, а не потоваришиш щи­ро.

А в чоловіків вийшло своє безладдє. Череваневі було якось дивно, що Гвинтовка наче іншим чоловіком зроби­вся. Знав він його замолоду добре. Жвавий був козак. Як було пу­стить Хмельницький по Польщі загони, то вже ні­хто дальше його не пробереться; і говорять було козаки: «О, далеко на­ша Гви­нтовка досягає!» І чи вже в компанії, чи що, так Гви­н­то­в­ка друзяка, да й годі. Тим-то й полюбив його Черевань і се­ст­ру в його засватав. От же й тепер він, бачся, той же, да ні: усе в його стало якось хистко, і слово його хоть і бойке, да не та­ке тверде й щире, як правдиво козацьке сло­во. Простий був чо­ловічина Черевань, а й йо­му стало ро­зумно, що тут щось да не так.

- Як отсе, Михайле, в вас учинилось, - питається Гвин­товка в Череваня, - що ти свою Лесю заручив за геть­мана?

- А чом же, бгате, - каже Черевань, - чом нам не заручити до­чки хоч би й за гетьмана? Хіба ж ми зроду з гетьманами хлі­ба-солі не їли?

- Хто ж се говорить? - сказав Гвинтовка. - Дочка моєї се­стри зуміє показати себе на всякому місті; тілько що зро­би­ли ви діло спішно, да коли б воно не вийшло смішно!

-