Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

class="p7" style="">Лайдака

 

 

- Куда збираєшся, єдиний? -

Насилу мати говорила.-

Куда ти хочеш мандрувати,

На кого хату понехати,

Батьківський хутір і оселю?

- О нене, світ ми тут немилий!

В чужому хочу ся набуть:

В чужому доля, а не тут…

 

Пішов легінь. Заріс лісок,

Хатина схилилась.

Поховали стару неньку,

Припало все пилом.

Розібрали добро люди -

Ні, добра не було,

Бо забрав піп за похорон...

Тим часом на кулі

Шкандибає в торбах старець.

Та й став, та й заплакав.

А ті люди говорили:

«От якийсь лайдака!»

 

Я гадав

 

 

Я гадав, що лиш у Римі

Торгуються лихом,

А то і в нас, в Цареграді,

Сумирно та тихо

Підточують корінь волі

Товсті та пузаті

Патріархи та кат зна що!

Але, чей, прокляті

Подавляться, бо та правда

Тверда, як залізо:

Масні книші лізуть в горло,

Залізо не лізе,-

Хіба добре наострене

І в мечі окуте,

В мечі катські!.. А це правда

Вічна, незабута.

 

Чи хто зміркує?

 

 

Чи хто зміркує, що є то в світі зрада?

Ніхто на світі ще не зміркував того.

Казали старі, що то від бога Лада,-

Коли ж то є так, то я не вірю в бога.

 

Підпаля ти дім - ти другий побудуєш,

Возьмуть тобі честь - ти другої дістанеш,

Затратя твій вік - по смерті ти не чуєш;

А зрадя тебе - твердов ти скелев станеш.

 

Та коби скелев, то ще би то нічого,-

Зробили би з тя кумира або плиту.

Да - ніж бо в серце!.. О, не вірю я в бога!

Мене ме за гріх, я го за біль судити.

 

У легіня

 

 

У легіня ворон коник.

Коникові гриву чешуть,

А самому молодому

Товариші трунву тешуть.

Утесали, змалювали,

Барвінками устелили,

Забираним коверчиком

Домовину гарно вкрили

Та й винесли на кладбище -

Така, хлопче, твоя доля!

Заржав коник вороненький,

Заснияла ясна зброя -

Та й більш нічо а нічого...

Чого більше в світі й треба?

Кажуть люди, що десь небо,-

Про віщо нам того й неба!?

 

О, чом, Дунай?..

 

 

О, чом, Дунай, о, чом, тихий,

О, чом же ти не рожевий?

Чо пісочок не перловий,

Бережечки кришталеві?..

Я би з пюрця павляного

Зладив човен та й весельце,

Я би поплив конець світа

Найти серцю рівне серце…

Сходив я світ, сходив другий,

Тридев’яту землю сходжу,-

Усе виджу, усе чую,

Усе знаю, все находжу;

Лиш серденька не находжу,

Лиш серденька - мому пару…

Було серце як то сонце,-

Люди вкрили чорнов хмаров;

Було серце як та рожа,-

Люди взяли попід ноги;

Було серце, як бог, праве,-

Юда продав свого бога...

Юда? Люди го продали!..

Да коби хоть в добрі гроші,

А то в корчмі за дві чарці...

О ти, світе нехороший!

 

ІЗ ЗБІРКИ «ДИКІ ДУМИ» [1876]

 

 

Дикі думи

 

 

Гой думи ж ви мої! Гой чорні ж ви мої,

Та де вас подію?

Украй Чорногори, 61 украй золотої

На швару 62 посію.

І муть Чорногоров легіники 63 трови 64

На лови ходити, 65

І муть мої думи у травах шовкових

Усі находити!

І муть Чорногоров легіники-юни 66

На оленя пасти, 67

І муть мої думи за срібнії струни

На гуслі вни класти!..

І муть Чорногоров легіники-юни

На гуслях тих грати,

І дума ме думі, а струна ме струні

Всю правду казати.

І голос відоб’єсь ділами 68 долами,

Плаєм 69 по рокиті 70

І підуть до церкви в неділеньку рано

Сльозою умиті.

А там запитають в самого владики,

За віщо забули?

За віщо ті люди, ох, думи ви дикі,

В кайдан вас закули?

І пустить вас, думи, небесний владика

По полю на волю,-

І найдете в світі, о мої ви дикі,

Ще й щастя, і долю!..

Розсипте ж ся, думи, о мої ви юні,

Як тії татари...

І загомоніте, як дзвони та струни,

Від хмари до хмари!

 

Гуцул-невір

 

 

Гуцул-Невір, половчанин 71 72 -

Хто на Русі го й не знає?

Плужить долом подолянин,

Піт кровавий утирає,-

Він же, стоя на рокиті,

Виграває у трембіту; 73

Хоть поруга всего світу -

Він ругаєсь всему світу!..

Ріж, розорюй, безталанний,

Чорну свою скибу-долю,

Доки світ сей окаянний

І тебе в ню не приоре!

І тебе!.. Там що за гія?.. 74

То куми з хрестин вертають:

Віра, милість і надія...

О! я тим затрембітаю!

Бо їх тільки й видко буде,

Що на гульках, на хрестинах,-

Обдурені бідні люде

Й ти, дитинко, обдурена!..

Там же - що знов буришкають? 75

Домовину бідну, голу!

О! я й ті затрембітаю,

Щоб їй чути аж до долу!

Бо їй тільки і