Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

взяти участь в експедиції. У нас повне взаємне довір’я. Антон у деталях знайомий з моїм методом. І тепер, за час подорожі до Бомбея, нам потрібно буде обміркувати подробиці наступного інженерного пошуку копалин.

…Пройшли Босфор. Залишилися за кормою Дарданелли. Судно повним ходом іде в Александрію».

1914 року, лютого 28. Александрія.

«Близько полудня причалили до молу Александрійського порту. Днина стоїть на диво погідна, тільки вітряно. Чисте, прозоре повітря і бездонне небо, що вабить сліпучою синявою. Команда і пасажири висипали на палубу. З цікавістю розглядаємо незвичне для європейського ока місто.

У порту тіснява. Сила-силенна кораблів з усіх кінців світу. На щоглах суден майорять різноколірні прапори. Прозвучала команда помічника капітана. Матроси скинули трап. Один за одним сходимо на твердь. Не встигли ще як слід розглянутись, як до нас чітким кроком наблизився джентльмен: підтягнутий, зросту вище середнього, в білому костюмі, в білих лакованих штиблетах і гетрах, на голові канотьє. Обличчя чисто поголене. Погляд пронизливий, насторожений.

— Стівен Меррей, — представився власник канотьє.

Англієць по черзі потис наші руки, обдавши запахом одеколону «Брокар».

— Відтепер я учасник вашої експедиції, сер, — стримано всміхнувшись і на якусь мить затримавши мою долоню в своїй, повідомив Меррей. — Така воля містера Джейсона.

Видно, глава фірми вирішив приставити до нас наглядача.

Уладнавши справи з багажем і допомігши швидко пройти митницю, Меррей посадив нас у новенький «форд» і повіз за місто.

Зупинилися в Геліополісі, кілометрів за п’ятнадцять від Александрії, в готелі «Сан Стефано». На першому поверсі — казино під такою ж назвою.

— До речі, — кинув англієць, коли під’їхали до готелю, — в березні 1911 року тут проживав ваш знаменитий Уточкін. Саме тут він виступав з демонстраційними польотами перед двадцятип’ятитисячним натовпом.

Мені пригадався той час. Виконуючи завдання Геологічного комітету, я перебував тоді в Одесі і читав захоплюючі репортажі кореспондента «Одеського листка».

— Що ж, — відказав я Меррею, — три роки тому в Єгипті Росію представляв, і, видно, непогано, Уточкін. Гадаю, що й про Сошенка та К° у скорому часі заговорять.

Він зрозумів мій натяк на умови контракту».

1914 року, березня 5. Александрія.

«Підготовка експедиції в розпалі. Працюємо допізна й часто залишаємось ночувати на судні. Незважаючи на всі запевнення Меррея, команда майже не укомплектована. Четверо з дев’яти завербованих ним матросів не вселяють довіри. Щербак, тільки-но побачивши їх, з досадою кинув:

— Та це ж закінчені пройди! Якщо вони у відкритому морі зчинять бунт і викинуть на щоглі Чорного Джека, я не здивуюся.

Михайло, напевно, має рацію. Я почав вимагати від Меррея негайно розрахувати підозрілих суб’єктів з судна. Англієць спершу протестував, але врешті-решт таки був змушений відступити.

— Воля ваша. Це не я набирав їх, а власник корабля. З ним і вирішуйте.

Берт Смолвуд — капітан «Глорії», досить-таки пошарпаного двощоглового вантажного пароплава, не випускаючи з рота погаслої люльки, убивчим поглядом вшпинився у мене. По його бронзовому обличчі ковзнуло роздратування.

— Можливо, ці молодці й скидаються на шахраїв чи піратів, але це ще нічого не означає. Вони справді непогано розуміються на поножовщині та жінках, але й на морі — також чудово.

— І все-таки я волів би замінити цих чотирьох.

— Як хочете. Але навряд чи ви знайдете щось краще. Окрім всього, вам доведеться заплатити їм неустойку за розірваний контракт.

— Це краще, ніж висіти на реї серед океану.

Берт Смолвуд, вийнявши з рота люльку, зареготав.

— Це все від того, що в дитинстві ви, шановний професоре, начиталися зайвини про піратів. Слово честі, ви мене потішили.

Позбувшись чотирьох матросів, ми змушені були самі разом з двома англійцями, китайцем, індійцем та малайцем вантажити судно. Ця ситуація мала і позитивний бік — своєрідне гартування перед далеким рейсом. Та й команда пройнялася симпатією до нас, адже ми працювали нарівні з усіма. Смолвуд насмішкувато споглядав, як ми носимо спорядження, й очікував, коли ми наберемо матросів до вподоби.

Проблема розв’язалася несподіваним чином. На п’ятий день нашого перебування в Александрії до трапу «Глорії» підійшов міцний плечистий молодик років тридцяти п’яти. Одягнений на європейський кшталт — у світло-сірий поношений, але акуратний костюм. Ми саме курили і тому запримітили незнайомця, котрий, видно було з усього, мав намір піднятися на корабель.

— Піднімайтесь! — по-англійськи крикнув я.

Він, здавалося, тільки цього чекав і миттю вибіг до нас на палубу.

— Твердохліб Роман Миколайович, — українською мовою представився незнайомець.

— Ти диви, — здивовано протягнув Михайло, — земляк. Звідки?

— З Вінниччини.

— Дивина та й годі!

З першого ж погляду він нам сподобався. Смаглявошкіре обличчя з трохи насмішкуватими, розумними карими очима. Довгі козацькі вуса підкреслювали його добродушність і аж ніяк не пасували до європейського костюма.

Виявилося, що Твердохліб був у числі, інтернованих в румунській Констанці матросів «Потьомкіна». Не чекаючи, поки королівські власті видадуть його Росії, він утік. Доля закинула Романа спершу до Франції, затим у Німеччину. Звідти він виїхав на Близький Схід, на будівництво Багдадської залізниці. Коли дорога була добудована до Басри, почалися тертя між Німеччиною і Англією щодо дальшого будівництва. Англія категорично заперечувала проти продовження дороги за Басру, вимагаючи, щоб до складу правління Багдадської залізниці увійшли й англійські представники.

Словом, Роман Твердохліб залишився без роботи. До Александрії він прибув майже одночасно з нами. Фортуна поки що не всміхалася йому. Тому, довідавшись про нашу експедицію, вирішив запропонувати свої послуги. Тим більше, що йому давно хотілося побувати в Індії.

Кандидатура Твердохліба нас влаштовувала. Смолвуд лише багатозначно попихкував люлькою: він таки умів цінувати людей. Роман виявився чудовим механіком,