Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

Переслідувачі зупинилися перед колючими кущами. Зупинився і вождь Ту. Він мовчки показав довбнею на лаз у кущах.

— Тут вони!

— Далеко не втечуть!

— Далі кам'яна гора!

— Вперед, уперед!..

Коли мисливці дісталися до гранітної гори, вони помітили у ній прикриту гіллям вузьку щілину. Вона вела вгору. Нею міг пройти, а місцями протиснутися, лише один чоловік. І той, хто перебував угорі, міг легко скочувати камінь за каменем прямо на голови переслідувачам.

Спочатку чаки, важко сопучи, прискіпливо оглядали щілину, а далі, упевнившись, що цей вузький і небезпечний шлях надійно відгородив од них утікачів, втупилися поглядами в свого вождя, неначе один він був винен у їхній спільній поразці. Вождь Ту на цей раз уже не тикав довбнею у цей вузький прохід, бо теж добре розумів, що їм не наздогнати втікачів. Однак він знав: мисливців, які звикли до перемог, ця поразка могла виповнити гнівом і шалом. Тому він сміливо ступив до щілини. Та тільки-но опинився там, як почув, що згори, вдаряючись об стіни, летить камінь. З диким гиком вождь вискочив з щілини, відскочили від неї і мисливці. Піднявши довбні, чаки залементували:

— Смерть молодикам!

— Смерть!

— Го-го-го!..

Втікачі саме вибиралися з вузької темної щілини, коли до них долинули люті вигуки мисливців. Юнаків тішило те, що переслідувачі не могли їх дістати.

Молодим чакам потрібно було йти далі, але вони посідали коло виходу з щілини. І не тільки тому, що були потомлені, а й тому, що треба було переконатися у повній безпеці. А раптом чаки знову наважаться полізти у вузький лаз? Але там, на самому дні його, зяяла порожнеча, звідти не доносився жоден звук. Невже мисливці задумали щось інше? Чи, може, принишкли там і чекають, щоб юнаки пішли геть, а тоді попролазять лазом нагору і наздоженуть їх у горах? Юнаки могли залишити когось вартувати, щоб у разі потреби скидати камені на голови нападників. Могли вирядити одного униз дізнатися — пішли чаки чи ні? Те, що переслідувачі можуть обійти їх, нікого не турбувало — гора тяглася дуже далеко, і обійти її можна було хіба що тільки тоді, коли розпечене коло почне помирати.

То сидів серед юнаків, немов справжній молодий вождь. Тепер вони дивилися на нього без посміху, з надією, що він виведе їх на певніші стежки, бо зараз ніхто й думки не мав, щоб повернутися до валунів на власну згубу. Якісь незнані досі почуття опанували То. Тепер він не належав собі, тепер він був відповідальний за долю тих, хто сидів з ним пліч-в-пліч. Це були Юк і брати Ре та Ра, вилицюватий Там, батько якого загинув на полюванні ще тоді, коли він був ще зовсім малий; худорлявий Ек — непосида-витівник, якого дорослі обдаровували лише штурханами, до яких він так звик, що сприймав як належне; понурий забіяка Ру, кулаки якого скуштував чи не кожний його однозростець, окрім Юка; сидів тут тихий і слухняний Ак, що був чи не в кожного мисливця на побігеньках… Але зараз всі вони, такі різні за вдачами, були нібито схожими один на одного; вони ще як слід не розуміли того, що сталося, і неначе дивувалися — як це трапилося, що так зненацька опинилися поза племенем? І чи надовго? А може, і назавжди? І та короткочасна радість, що нарешті уникли покари, змінилася задумою, зовсім не молодечою. Що принесе їм нове розпечене коло, а потім ще нове і ще? Однак уже зараз у кожного юнака пробивалося почуття, вельми втішне, — їхнє існування більше не залежало від мисливців, од їхньої милості чи гніву. Юнаки самі турбуватимуться і про власну безпеку, і про здобування поживи, вони самі стануть до бою зі звірами, будуть висліджувати і вбивати тварин, щоб мати м'ясо, оберігатимуть один одного від усіх несподіваних небезпек і нещасть, допомагатимуть один одному у разі поранень чи хвороб… Усе це їх згуртовувало, згуртовувало надійно і міцно…

То сяючим поглядом обводив утікачів — він був задоволений найбільше від усіх. Ще б пак! Хіба ж він думав, що все так вдатно складеться? А все завдяки потаємній щілині, про яку знав тільки він! Щоправда, спочатку визрівав намір одірвати від племені геть чи не всіх юнаків, але і цієї жменьки поки що було достатньо. І з цією жменькою сміливо можна ставати супроти звіра… Проте чи ж захочуть утікачі пристати до Е, чи ж захочуть мати його своїм вождем? Чи не потягне їх назад до племені? Цього То не знав.

Нараз сонце знову сховалося за хмари, і ця зміна немов сколихнула втікачів.

— Мисливці страшно розгнівалися, — сказав Ак.

— Ак хоче повернутися назад?

— Як усі повернуться, то й Ак.

— Юк, приміром, не хоче повертатись! — прогримів юнак-велетень. — Юк житиме в горах!

— Ру теж житиме у горах!..

— У горах живе Е, — промовив обережно То, бо ще не знав, чи схочуть юнаки рушити з ним.

— Ходімо до Е, ходімо швидше! — раптом зірвався з місця Ра.

Підвівся і Ре, але не встиг нічого сказати, бо знову заговорив То:

— Шлях не дуже далекий — дійдемо ще завидна. Юнаки мовчали.

— Але ж… — почав було Ак, та не докінчив.

— Що хоче сказати Ак? — запитав То.

— Мисливці кричали, що Е пристав до могутніх істот… Що могутні істоти допомагають Е…

— Коли Ак пристане до Е, то Аку теж допомагатимуть могутні істоти, — запевнив То.

Проте цього запевнення було замало. Воно викликало у юнаків збудження, неспокій. Усі посхоплювались. Могутні істоти! Усі: і мисливці, і жінки, і юнаки, і діти — страхалися їх, остерігалися, проте не схилялися перед ними, бо не любили. Не любили за те, що були могутні істоти недосяжні, що ніколи не з'являлися на люди, нехтували ними і, певне, теж не любили. Отож могутні істоти — ворожі сили, вони не тільки страхали, а й час від часу приносили тяжку покару і смерть. А тепер То пропонує їм, юнакам, піти до Е, який уклав з ними