Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

і Ра. Певне, Уф захотіла сама побачити То, розпитати у нього про Е. Коли мати з сином пробігли стільки зростів, скільки пальців на обох руках, з становища вибіг ще цілий гурт юнаків, охочих до цікавих подій. Бігла серед них і чорнокоса Ни, і сестри Іч та Ін. Гурт юнаків наздогнав матінку Уф з сином, перегнав їх; Ни і сестри Е не змогли бігти так швидко, як увесь гурт, і, відставши від нього, бігли тепер разом з матінкою Уф і Ра.

Коли гурт юнаків підбігав до То і Ре, з обочини передгірної долини, ніби з-під землі, виросли мовчазні, але похмурі і страшні постаті чаків-мисливців. Вони, певне, ще тоді, коли юнаки вискочили з табору, кинулися їм навперейми відразу з двох боків. То зрозумів: чаки задумали оточити юнаків, перетнувши дорогу до гір. Треба було чимдуж кинутися і досягти передгір'я ще до того, як чаки, з'єднавшись, відріжуть дальший шлях.

— Біжимо! — гукнув То і рвонувся вперед.

З'явилась надія, що юнаки не спиняться, не повернуть назад, помчать услід за ними. Озирнувшись назад, То гукнув щосили:

— За нами, молоді чаки! Біжіть за нами!

— За нами! — подав і свій голос Ре.

Пробігши ще трохи, То знову озирнувся: біжать за ними юнаки чи ні? Більша частина їх повернула назад, але невеличка групка все-таки бігла далі, за ними. І відразу ж впало у вічі — серед цієї групки був високий Юк і малий Ра.

— Швидше, Юк! — знову подав голос То.

— Швидше, Ра! — не залишився мовчазним і Ре. Групка юнаків, нарешті, наздогнала То і Ре.

— Хай чаки бачать, що молоді ноги прудкіші від самого вітру! — гукнув що є сили То, зрадівши приєднанню до них юнаків.

І молоді ноги помчали ще прудкіше. А по боках бігли розшалілі чаки — вони прагнули випередити втікачів, замкнути коло.

Та ось молодики досягли пологого схилу передгір'я. То вже бачив, що вони випередять переслідувачів, встигнуть проскочити до крутішого схилу. А ось матінці Уф і Ни не поталанило. Озирнувшись, То побачив, що мисливці перетнули їм шлях, силоміць зупинили, штурханами і лютими викриками примусили бігти назад до валунів.

Пробігаючи поміж кущами, То несподівано спіткнувся об камінь і впав. Одразу ж схопився, спробував бігти далі, але, відчувши різкий біль у нозі, зрозумів, що бігти так, як біг до падіння, вже не зможе.

Юнаки, захекані й тривожні, зупинилися на мить.

— Що трапилось?

— То впав!

— Ногу пошкодив!

— Я понесу То! — підбігши до потерпілого і схилившись над ним, сказав Юк.

— Візьмемо То на плечі! — запропонував ще хтось. Але То знав: несучи його, юнаки далеко не втечуть. А тому він голосно гукнув:

— Розбігайтесь хто куди! Зберетеся в горах — там розшукаєте Е!

Але То не послухали: юнаки швидко підхопили його на плечі і побігли далі. А позаду наближалися переслідувачі.

— Киньте То, киньте! — просив потерпілий.

Та його не кидали. А погоня все ближчала, вже було чути важке дихання чаків. Голова То була повернута назад, і він бачив, як замиготіли поміж гіллям обличчя Ро і Уна. Запал і хижість мерехтіли в їхніх очах.

— Кидайте То, кидайте! — благав То, до болю в пальцях стискаючи свою довбню.

І в ту мить, коли переслідувачі були вже близько і заносили над головами втікачів зброю, з кущів вискочив звір і кинувся на Ро і Уна, які випереджали всіх чаків. Ті були так налякані раптовим з'явленням звіра, що миттю кинулися у різні боки.

То впізнав у звірові Кудланя! Ось хто прийшов їм на допомогу!

— Кудлань! Кудлань! — закричав То, проте собака зник так само несподівано, як і з'явився.

Через кілька подихів знову долинуло розшаліле гавкання Кудланя. Однак воно швидко обірвалося пронизливим, болісним виском.

— Вбили Кудланя, вбили! — вихопилося з грудей То. — Чотириногий не пошкодував свого хребта, аби зупинити чаків! Зупинити хоч на кілька подихів!

Втікачі спинилися, важко дихаючи і сторожко приглядаючись до кущів.

— Про якого чотириногого говорить То?

— Про якого Кудланя?..

— Про того, котрий щойно кинувся на чаків! — відповів То і знову повторив: — Кудлань зупинив чаків!..

— То знає чотириногого?

— Так, То знає! — жваво сказав юнак. — Коли народжувалося нове розпечене коло, То порятував чотириногого. Рука То витягнула з горлянки Кудланя кістку!..

— Яку кістку?..

— Що застряла у горлянці Кудланя!..

— То порятував звіра?

— Витягнув кістку!

— З горлянки! — знову повторювали юнаки, котрі все ще не могли збагнути всього того, що сповістив їм То.

— Той звір — собака Кудлань, — намагався пояснити То. — Він зупинив чаків, порятував нас, утікачів!

Але слова про порятунок були передчасними — внизу поміж кущами знову замиготіли постаті чаків. Юнаки хотіли дружно підхопити То на плечі, проте потерпілий спритно відскочив.

— То побіжить сам!

І, сказавши це, він першим кинувся далі вгору. Пересилюючи біль у нозі, То здирався все вище і вище, аж поки не опинився перед густою стіною кущів, утиканих гострими колючками. Але ця перепона не зупинила його. Він розгорнув гілки і сміливо ступив у колючі хащі, гукаючи підбадьорливо до товаришів, які зупинилися у нерішучості:

— Усі йдіть за То!..

Він знав, що неподалік починалася вузька, крута стежка.

— Полякались колючок? Сміливіше за То! Чи хочете скуштувати довбень чаків?

— Хіба ж колючі кущі для чаків перешкода?

— А за кущами гранітна стіна!

— Чаки притиснуть нас до каменю!

— І розчавлять!

— Не притиснуть і не розчавлять! — бадьоро озвався То. — Гранітна стіна має рота!

— То знає прихований прохід! — здогадався Ре.

— Швидше, швидше!

— Чаки позаду!

— Чаки!