Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

павутинні… На суміжному дереві, вмостившись на покрученому гіллі, сиділи брати Е — Ре і Ра. Ті, кого він найперше хотів би побачити, постали раптом перед його зором. Та якщо для То це було зовсім несподіваним, то для братів Е — ні, вони побачили прибульця ще тоді, коли він йшов стрімчастим схилом.

Іншим разом збентеження То викликало б у хлопців справжній регіт, але тепер вони були такі засмучені, що навіть не посміхнулися. То зрозумів, що той смуток посіяний звісткою про загибель брата Е. І все ж, оговтавшись, запитав:

— Чому похнюпились Ре і Ра? Чому попричаювались у цій криївці?..

Брати мовчали. Мовчав і То.

— То ще нічого не знає, — нарешті промовив старший брат Ре.

— Що Ре хоче сказати, То знає, — мовив прибулець без тіні суму. — Хай Ре і Ра послухають, що скаже їм То. Ре заперечно похитав головою і сумно відказав:

— Ре і Ра не хочуть нічого слухати…

— Ре і Ра не хочуть навіть знати, що переказав їм Е? — здивувався То.

— Переказав Е! — раптом схопився з місця Ре. — Але коли То бачив Е? Скільки вже розпечених кіл померло відтоді!

— То бачив Е ще при цьому розпеченому колі, що зараз ховається за хмарами, — сказав То, підводячи руку і погляд до неба.

— То — великий вигадник! — вигукнув Ре. Широко відкритими очима хлопчина дивився на То, і в тому погляді були подив і недовір'я, радість і смуток.

— То — не вигадник, — заперечив прибулець, але це не справило на братів ніякого враження. Юнак збагнув, що поки він не розповість усього того, чого ще не знав жоден з чаків, молодші брати нізащо йому не повірять. І То розповів їм, як, зачепившись за кущі на стрімчастому схилі, Е повиснув над проваллям і як потім йому, То, вдалося порятувати друга. То ще не докінчив своєї розповіді, як Ра вже зісковзував униз по вузлуватій і нерівній, але довгій гілці на землю. Далі чимдуж кинувся до становища чаків, завзято вигукуючи:

— Е — живий! Е — живий!..

— Стій, Ра! Вернись! — якомога гучніше вигукнув То, але хлопчина і не думав ні зупинятися, ні повертатися назад.

То шпурнув довбню вниз і сам теж швидко зісковзнув на землю, підібрав зброю і погнався за Ра. Але хлопчина так біг, що, певне, забув про все на світі, йому хотілося якнайшвидше добігти до своїх і сповістити малому й старому радісну новину.

Ре був здогадливіший. Він збагнув: То не хоче, щоб всі чаки знали про порятунок Е. Він кинувся братові навперейми.

Ра з радісним вереском уже біг поміж валунами, галасливо сповіщаючи:

— Е — живий!.. Е — живий!..

То, не добігши до валунів, зненацька зупинився, постояв мить на місці, а потім подався назад, шугнув за кущі і принишк там. Ре не знав, куди бігти — до То чи услід за братом? Дуже хотілося разом з ним побачити першу посмішку на обличчі матінки Уф, почути зраділі голоси Іч та Ін. Але Ре подолав це бажання — він рушив до То. Хотілося ще щось почути про Е, а головне: дізнатися, чому То не йде до чаків, чому сховався за кущі?

Хоча Ре зрозумів, що То боїться з'явитися серед чаків, а все ж запитав:

— Чому То сховався? Чому не йде до чаків?

— Бо То приніс звістку, що Е живий… А Ра розголосив її.

— Ра ошалів з радості, — сумно проказав Ре. — Він малюк ще… І так любить брата Е.

— Не зуміли То і Ре зупинити Ра! Тепер гнів чаків перекинеться на То.

— Так, адже То допомагав Е…

— І цього не потрібно було знати ні вождеві Ту, ні чакам, — промовив То. — Ось зараз вони кинуться шукати То! Ось що вчинив Ра!

— Що ж робитиме То? — жваво запитав Ре.

— Якщо шукатимуть То, він ховатиметься, щоб не знайшли, — почув у відповідь підліток.

З табору чаків долинули схвильовані голоси. Найсильніше пролунав болісний і нестримний, але водночас і просвітлілий та радісний зойк; він полинув у хмарне небо і розтанув там, докотився до гір і розбився об них, як переляканий птах.

— Це голос матінки Уф — уже почула новину, — майже пошепки промовив Ре, і в тиші, що настала за тим зойком, він запитав: — То ховатиметься?..

— Ховатиметься, а може, й тікатиме в гори, до Е! — відповів То.

— І Ре ховатиметься разом з То! — рішуче вигукнув підліток. — І Ре тікатиме разом з То!.. Тікатиме до Е!..

— Якби до нас приєдналися ще й інші юнаки! — жваво промовив То.

— Знайдуться такі! — ще рішучіше вигукнув Ре. — Ось, приміром, велетень Юк!

Перед зором То постав Юк: вищий од усіх юнаків щонайменше на цілу голову, з довгими дужими руками, він був справжнім гігантом. Щоправда, дещо вайлуватий і неповороткий. Та коли злили його, шалів до нестями. Дорослі мисливці не брали його на полювання, хоча молодий здоровань, узявши свою велику довбню, завжди йшов за ними, аж поки його не помічали і не завертали назад. Юк зупинявся, довго стояв на одному місці, гнівався, але далі не йшов.

То посміхнувся. Він мав добрі і теплі почуття до Юка. Адже і його не брали на полювання і не візьмуть ніколи. Тож хай тепер Юк приєднується до нового гурту, хай!.. І То промовив до Ре:

— Зараз Ре не ховатиметься разом з То, а повернеться до валунів за Юком та іншими охочими.

— То не жартує? — запитав Ре з недовір'ям.

— То не жартує.

— Ре приведе Юка, приведе всіх охочих до втечі! — запально промовив підліток. — Ре обов'язково приведе охочих!..

Проте на заваді стали події, що почали розгортатися на очах. З-за валунів з'явилася жінка. Поряд з нею біг підліток. То були матінка Уф