Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

— Зараз у Е легкі повіки і міцні ноги.

— Але ж Е не спав усю ніч! — уперто стояв на своєму То. — Звідкіля ж Е взяв силу? Чи вночі з неба прилітав Вогонь і вдихав у груди Е тепло і силу?..

Е глянув на друга широко відкритими очима: глузує То чи висловлює власний здогад?.. Проте наче в очах друга не зоріло зловтіхи. Чому ж друг згадав про Вогонь?.. Може, до нього самого він прилітав! Адже всю ніч То спокійно спав. А раптом і до нього прилітав Вогонь? І про це не залишилося й спогаду! Скільки разів уже бувало: те, що з'являється вві сні, на ранок безслідно щезає!.. І Е зненацька здалося — до нього таки справді прилітав небесний друг Вогонь! Це ж він приспав його так, що вві сні Е, напевно, все бачив і чув… Недаремно Е відразу ж схопився, коли мимо пробігав Кудлань!.. Так, до Е прилітав уночі Вогонь!

— То згадав про Вогонь, — звернувся Е до свого друга. — Що То хоче цим сказати?..

— То хоче сказати те, що вже сказав. Бо і самого То неначебто зігрівали крила Вогню! То їх так чітко бачив ось тут, поряд, але вони не пекли, а гріли… Та раптом Вогонь зірвався з місця і полинув угору… Після того То відчув холоднечу! Ось-ось прокинувся б і сам, коли б Е не розбудив…

То змовк, він чекав, що тепер скаже друг Е. А друг промовив таке:

— Уночі прилітав з неба Вогонь! — Розповідь То знищила остаточно всі його сумніви — хіба ж оті вогники у пітьмі не були теплими вісниками Вогню?.. А потім і сам великий Вогонь спалахнув! Але тоді Е спав уже і лише крізь сон відчував його!..

— Той Вогонь був братом того Вогню, котрого вбили довбнями чаки! — вигукнув То.

— Напевне…

— Значить, Е справді вірить, що Вогонь може стати другом двоногих?..

— Е вірить у це! — впевнено промовив юнак.

То і Е більше ні про що не говорили. Не приступали до поживи, не приходили до джерела. Вони рушили назустріч новому розпеченому колу, новому теплому дню…

Невдовзі То вирушив до стійбища свого племені. Друга він залишив у надійному місці — на непомітному виступі скелі. Е виліз туди по витких стеблах, оброслих соковитим листям, що прикривало всю скелю.

День видався хмарний, але То знав, що розпечене коло вже, мабуть, підбилося під самий вершечок неба. То відчував голод. І хоча до стійбища чаків було вже зовсім близько, але юнак вирішив з'їсти шмат м'яса, який узяв з собою. Він виліз на високий камінь, з якого міг бачити все довкола. Поклав поряд свою неоковирну довбню, почав неквапно їсти. Як його зустрінуть чаки?

Добре, коли вождь Ту повів більшу частину чоловіків на полювання. Ті, що залишилися, не зважаться на якісь рішучі дії, чекатимуть повернення мисливців. За цей час То зуміє підмовити своїх ровесників на втечу, однак матінка Уф і Ни залишаться. І тоді вождь Ту дізнається, що Е живий.

То добре знав, що це викличе у вождя гнів і обурений. І сам То тепер ставав небезпечним для чаків, бо знався з Е, навіть подавав йому допомогу…

Ці думки так заполонили То, що йому стало лячно йти до одноплемінців — зникла певність у безпечності таких відвідин, та ще й з наміром переманити юнаків до Е. Чи, може, краще спершу нічого не говорити жінкам? Повідати всю правду тільки надійним юнакам? Вони краще триматимуть язика за зубами. А вже тоді, коли всі разом кидатимуть табір чаків, можна й розповісти матінці Уф та Ни всю правду про друга…

Зненацька якийсь слабкий шурхіт біля каменя, на якому сидів То, урвав його роздуми. Юнак швидко оглянувся і побачив свого чотириногого друга Кудланя! Собака з кісткою у роті тікав у кущі. Це ж він, То, викинув оту кістку!

— Кудлань! — гукнув неголосно То, але його радісний вигук не спинив собаку, а тільки налякав — чотириногий ще прудкіше погнав у схов.

«Кудлань іде по сліду То! — радісно подумав юнак. — Кудлань ще боїться То, ще тікає. Але йде по сліду!» То був певен, що не тільки пожива приваблювала собаку, але й щось більше, значніше… Певне, у душі чотириногого засіло почуття подяки до свого рятівника! Значить, тоді у сірій мряці світанку Е справді бачив Кудланя! У То з'явилася палка віра, що собака врешті-решт призвичаїться, звикне до двоногого То!…

Спритно зіскочивши з каменя, То рушив до стану чаків. Раніше, коли він повертався до валунів, розкиданих навколо печери, близькість рідного місця додавала сили, звеселяла. Тепер повернення до табору не радувало То, навпаки — з кожним новим кроком усе більше наростали тривога і неспокій. І тому юнак усе повільніше спускався з гори. Невдовзі зупинився й принишк за стовбуром дерева. Згори він уже бачив знайомі валуни поміж деревами, бачив постаті чаків. Їх було багато — мисливці не пішли на полювання. Певне, у печері було ще достатньо м'яса.

То ще не міг розпізнати жодного свого одноплеменця: заважав імлистий туман. А до слуху вже почали долинати окремі, проте ще нерозбірливі слова та вигуки.

То спустився ще нижче і знову причаївся. Але і звідси не міг нічого добре розгледіти… Нижче спуститися не міг — далі йшов відкритий схил, де його відразу ж запримітили б чаки. Юнакові не хотілося поспішати, хотілося побути наодинці, почекати, чи не трапиться яка нагода підкликати когось з юнаків. Для цього потрібно було ще ближче підійти, причому зовсім непоміченим. Трохи обіч йшов порослий кущами, але стрімчастий схил — ним і можна було дістатися майже впритул до самого табору.

То так і вирішив. Але тільки-но він, ухопившись за гілляччя, почав майже прямовисний спуск, як відразу ж зупинився і завмер, повиснувши поміж витких гілок, ніби павук на своєму тоненькому