Микола Васильович Білкун - Роман шукає

збоку. Але в ожеледь, у сльоту вони одразу ставали в пригоді. Відтягнувши пружинки, можна було натягнути наконечники на кінці милиць і йти «не буксуючи» хоч і по льоду.

— То для чого вони тобі, коли однаково скоро на протезі підеш? — зробив останню спробу Дранишников, звертаючись до Славка.

Славко не витримав, потягся було віддати ті наконечники, але тут втрутився Семен Анципер:

— Та дай ти хлопцеві спокій! Ти ж сам тільки-но питався, чи можна натягти валянка на протез. Що ж, ти до валянка причепиш той наконечник?

Прийшов Гоша-масажист із своїм причандаллям — масаж робити.

— Оп-ци — огурци, помідори — яйци, — сказав Гоша весело. — Чого це ви понасуплювались, ніби вам хтось у борщ наплював?

Гоша-масажист останнім часом аж випромінював радість навколо себе: «Моя Маруся, моя».

— Ну, з кого почнемо? Клим, давай з тебе.

— Можна й з мене, — погодився Клим Бутько. — Однаково мені йти треба.

— Зробив би ти краще, Климе, вихідний, — порадив Гоша, — та поворожив би сам собі. Певен, ти поставив би мені могорич, бо показало б тобі ворожіння, що на тебе чекає великий інтерес у казенному домі.

— Який інтерес? — насторожено запитав Клим.

Вони сиділи один навпроти одного, обидва в чорних окулярах, але Гошині окуляри ніби сміялися, а Климові були стурбовані й заклопотані.

— Який інтерес?

— А поставиш могорич?

— Сьогодні який день?

— День звичайний, п’ятниця сьогодні.

— Не щастить тобі, Гошо, — сказав Бутько. — По п’ятницях я могоричів не ставлю. П’ятниця, розумієш, важкий день. Для чого тобі могорич у п’ятницю?

Всі в палаті стали прислухатися. Очевидно, Гоша щось-таки знав. Не став би він дарма плескати язиком, не така він людина. Найбільше не терпілося Мартину, тож він перший почав витягати з Гоші новину:

— Що, протези на слонах везуть?

Ох, ці солдатські слони! Чого тільки не возили на них у війну й одразу ж по війні! І чутки про відкриття другого фронту, і чутки, що пайку прибавлять, і чутки, що в тил відведуть, і чутки, що війна за місяць скінчиться, і чутки, що Гітлер повісився. Та хіба ж мислимо пригадати все, що слони на спинах своїх крутих поперевозили? А зараз вони везли протези.

— Може, й везуть кому, — загадково сказав Гоша і спритно стер у себе під носом сліди тальку згином руки у лікті.

Славко пригадав, хто ще так робив. Так робила його мати, коли ліпила вареники і борошно попадало на обличчя. Вона так само спритно стирала його згином руки. Ох, як давно це було!.. Славкові страшенно закортіло додому, і він ще з більшою увагою прислухався до розмови. Бо вони вже так звикли: що судилося одному — те судилося всім, що громаді — те й бабі. Що буде Бутькові — те і їм буде, не тепер, то в четвер. А Гоша навмисне замовк і удав, ніби тільки для масажу прийшов. Врешті-решт Бутько не витримав:

— Ти от що… Коли справді щось до діла маєш, то кажи: ти ж мене знаєш… За мною не пропаде. Могорич таки буде.

— Ха! Потрібний мені твій могорич, — почав коверзувати Гоша. — Від тебе дочекаєшся… Присунься трохи ближче.

Гоша був зосереджений, старанно працював, а вся палата аж совалась від нетерпіння. Семен Анципер навіть удався до провокації:

— А я, Гошо, теж одну штуку знаю, теж міг би розповісти, якби ти…

Та Гоша на провокацію не клюнув. Але, видно, його й самого розпирало нетерпіння, і він знову звернувся до Бутька:

— Я б на твоєму місці сьогодні справді на базар не ходив.

— Чому? — знову насторожився Бутько.

— У тебе сьогодні мірку на протез зніматимуть.

— Та ну?!

— Ось тобі й ну. Був в ординаторській, сам чув. У тебе, у Дранишникова і ще там у когось.

Бутько почав мовчки загинати пальці. Вся палата дивилася на Клима, як на іменинника, всі були збуджені, всі раділи за нього.

— До чого ти пальці загинаєш? — поцікавився Щербина.

— Гошо, — відмахуючись від Щербини, запитав Клим. — А скільки вони протез роблять?

— Це залежить від протеза, — авторитетно пояснив Гоша. — Кому місяць, кому півтора, а кому й два.

— Довго…

— Як це довго? Це тобі не личаки сплести! Це нову ногу роблять.

— Ту мою ногу тато робив швидше.

У всіх помітно поліпшився настрій. То дарма, що майстер прийде поки що тільки до Бутька, настане час — і прийде він до всіх. Життя прекрасне й дивовижне. І протези тепер роблять такі, що й не відрізниш, де протез, а де жива нога. І навіть Семен Анципер, дарма що в нього обох ніг нема, в ці хвилини щиро переконаний, що дай йому зараз протези — і він не те що піде, гопака вшкварить навприсядки.

Настрій цей підтримували плакати, недавно розвішані в коридорі по стінах. Мальовничі, мажорні картинки розповідали, як користуватися протезами. Автори їх трохи передали куті меду. Малюнки й написи мали переконати глядача, що протез не тільки ні в чому не поступається живій руці чи нозі, а де в чому й переважає. Дивитися на них було цікаво, але ніхто тим плакатам особливо не вірив.

— Різні ми бачили плакати, — казав Семен Анципер. — Та щось не дуже намальоване відповідало дійсності.

І він розповів, як у них, у казармах запасного полку, розвішали подібні плакати. Тільки вони вчили користуватися не протезами, а багнетом, автоматом, гранатою, пляшкою з запалювальною сумішшю, саперною лопаткою і ще багато чим.

— Ох, що то були за посібники! — захоплено покрутив Анципер своєю шпачиною головою. — Як на них усе було гарно розмальовано. Солдати — як огірочки, один в одного. Рослі, стрункі, так і видно, що фізично сильні й політично підковані. А обмундирування яке! Гімнастерочки випрасувані, чоботи новенькі. А як гвинтівки тримають,