Микола Васильович Білкун - Роман шукає

ображав Ігоря Вербицького, що підло принизив Гошу-масажиста й Машу… Він був дуже поганий і небезпечний тому, що біля нього люди втрачали власну гідність, переставали вірити в те, без чого людина перестає бути справжньою людиною. Не хотів би я, щоб мої хлопчаки-петеушники колись зустрілися з таким. Оце й усе, про що я хотів попередити. А тепер питайте, що вас цікавить.

— Я хотів би розпитати у вас дещо про Петра Байрака, про інших людей, що лежали з вами у госпіталі. І взагалі про госпіталь.

— Ви вважаєте це військовою таємницею?

— Ні, — здивувався я.

— То чому ж ми мусимо тримати усе це в секреті від ваших батьків та дружини? Чи ви чекали, що я отут, на балконі, нарешті визнаю, що це я вчинив убивство?

— Ні, — сказав я й одчинив балконні двері, запрошуючи Мартина Уговича до хати.

За розмовами сніданок непомітно перейшов у обід з тією природною послідовністю, з якою весна переходить у літо…

Минулого року на день народження я подарував Люді арабську скриньку, інкрустовану перламутром та слоновою кісткою. Майстри, що її виготовили, передбачали, що в ній зберігатимуться коштовності. Та оскільки у моєї дружини інших коштовностей, крім мене, поки що не було, то вона використовувала цю скриньку з виховною метою: акуратно вкладала в неї всі невикористані (звісно ж, з моєї вини) квитки на концерти, в театри, в кіно. Зараз вона непомітно розкрила свою сумочку і показала ще один черговий експонат, який поповнить її колекцію.

Гай-гай, Людо, вийди на вулицю, спитайся підряд у ста перехожих — і переконаєшся, чи знайдеться серед них хоч один дурень, який скаже, що готовий проміняти кіно на мамині вареники. Щоправда, Люда вареників майже не їла, зате квашені огірки аж хрумтіли у неї на зубах. Мама уважно поглянула на невістку, а потім на мене. От і все. їй уже все відомо. Тепер виглядатиме онука…

Розповіді Мартина Уговича про госпіталь Люда слухала з непідробним інтересом, а коли почула, що начальником госпіталю був свого часу сам професор Маркар’янц, аж захлинулася борщем:

— Господи! Та це ж я вчилася за його підручником і була твердо переконана, що він сучасник Пирогова. Невже він вас оперував?

Не вистачало тільки, щоб вона попросила його показати кульшу.

Мама дивилася на Мартина Уговича ледь зіщулившись, неначе їй від самих тільки цих розмов було боляче.

— А скажіть, — спитала вона, — не важко вам без ноги коло цих шибеників? Не боляче?..

— Ні, — просто сказав Мартин Угович. — З самого початку мені пощастило. Мене оперував справжній хірург. І протеза мені зробив справжній майстер…

***

Старшина Дранишников, сором’язливо посміхаючись, якось розповідав про себе, що він за все життя не вдарив жодної живої людини.

— Ще б пак, — розсудливо зауважив на це Семен Анципер. — Якби ти хоч злегка вдарив якусь людину, то вона б уже не була живою.

Руки у старшини Дранишникова були такі, що паляниця в них здалася б звичайним пряником. Сибіряк з діда-прадіда, він і ремество мав сибірське — «на гражданці» валянки бив.

— Ти, Славо, подивись тільки, які онучі, — казав він Славкові. — Це ж одна носитиметься, а друга буде ще й запасна.

— Ну до чого ці онучі? — делікатно одмовлявся Славко. — Хіба онучу на протез накрутиш? Черевики дають до протеза.

— Як це — черевики? — Дранишников не уявляв себе в черевиках. — А валянки?

— А валянки продай, — порадив Семен Анципер. — Ще й зиск буде.

— У нас у Сибіру без валянок не можна…

Дранишников був настільки розгублений і приголомшений, що Анцішерові стало його шкода:

— Та не журись ти, на протеза можна й валянка натягти. Тільки для чого? Боїшся протеза одморозити?

— Звичайно. У нас такі морози бувають, що й метал кришиться… А на лижах я зможу ходити?

— А пішки ти вже розучився? — почав злоститися Анципер.

Коли йшлося про протези, він завжди злостився, бо не знав, як ходитиме на них. Лікарі запевняли, що все буде гаразд, а там хто його знає… Щось не зустрічав Анципер лікарів, які б обіцяли погане. За їхніми словами, все на світі мусить гараздитись. За весь час Анципер і словом не прохопився, що йому буде важче, ніж тим, у кого лишилася бодай одна нога, але це й так усі добре розуміли. Тому Дранишников не ображався на Анципера. Доброзичливо всміхаючись, він одказав:

— Пішки в нас далеко не підеш. Нам господь-бог сніг не по картках відпускає.

— Кажуть, що й на велосипеді можна їздити, коли протез хороший, — зауважив Мартин Вайл. — А на лижах же, мабуть, легше, ніж на велосипеді?

Такі розмови точилися в госпіталі часто. Всі чули, яка то добряча штука протез, як він чудово заміняє ногу: от іде людина, розумієш, навіть без палички, трохи кульгає — ну так, ніби п’яту натер або мозоль на пальці,— і не скажеш, що у неї не своя нога. Тільки Щербина ніколи про це не говорив, а жадібно слухав і кожного разу позирав у бік тумбочки, де була захована його коса. Зможе Щербина з косою пройти — ось тоді він і скаже, чи справді була кебета в голові того чоловіка, котрий протези вигадав.

— То що, Славо, махнемось? — з надією запитав Дранишников.

Славко ще не навчився казати людям «ні», він ховав очі, червонів і нерішуче одмовлявся:

— Та я б, товаришу старшина, і так би вам їх віддав, якби це не подарунок мені. Воно ж не годиться дарувати подароване…

Дранишников важко зітхнув. Славкові через ті унікальні наконечники заздрить увесь госпіталь. їх подарувала хлопцеві англійська графиня. Це ж треба було! Вона приїхала з Англії і привезла кілька ящиків металевих наконечників з колючками до милиць. Як подарунок… Вони скидалися на половинки зеленої шкаралущі каштана. Пружинками їх прикріплювали збоку до кінців милиць. В суху погоду ці колючі наконечники, притиснуті пружинками, стирчали