Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

мені бридко на нього дивитися. Всі мої вади в нього ніби підкреслені. В мене, скажімо, довгобразе лице, а в нього просто коняче, плечі підняті, як у горбаня. Та й голос — як у горбаня. Я гукнув його. Кинувши товариша, Робер підійшов до мене й озирнувся стурбовано.

— Тільки не тут, — сказав він. — Приходьте на вулицю Кампань-Прем'єр, я чекатиму на правому боці.

Я сказав, що тут, у цій тисняві, нас найменше можуть помітити. Це ніби його заспокоїло, він попрощався зі своїм супутником і сів до мого столика.

У руках він тримав спортивну газету. Щоб порушити мовчанку, я заговорив про коней. Старий Фондодеж часто розводився на цю тему і просвітив мене. Я розповів Роберові, що мій тесть, граючи на іподромі, ставив на того чи іншого коня дуже обдумано, він зважав не тільки на його породу, а й на всякі обставини, навіть на те, який грунт для його бігу йому кращий… Робер перебив мене:

— А у нас у Дермаса теж можна завжди дізнатися про шанси виграти. (Він влаштувався після кількох невдач у крамниці «Тканини» на вулиці Пті-Шан).

А втім, його цікавив тільки виграш. Коней він не любив.

— Моя любов — велосипед.

— А скоро, — сказав я, — буде й авто…

— Невже?

Він послинив великий палець, вирвав цигарковий папір і скрутив цигарку. Знову запала тиша. Я запитав, як ідуть справи у тому торговому домі, де він працює. Він відповів, що частину персоналу звільнено, але йому це не загрожує. Його думки ніколи не виходили за межі вузьких особистих інтересів. І ось на цього бевзя раптом упадуть з неба мільйони. «А чи не повернути їх на добрі справи? Роздати все з рук у руки. Ні, вони мені не дадуть таке зробити… А як заповітом? Та коли є спадкоємці, неможливо їм зменшити належний пай. Ех, Люку, якби ти був живий… Правда, ти б ніколи не взяв… але я все одно знайшов би спосіб зробити тебе багатим, ти й не знав би, що це від мене… Дав би, скажімо, посаг твоїй коханій…»

— Бачте, пане…

Робер погладжував собі щоку червоною рукою з товстими, як сосиски, пальцями.

— Я оце думаю: а що, як довірений, цей Буррю, помре, перше ніж ми з ним спалимо папери…

— То й що, його заступить син. Зброю проти Буррю, яку я вам дам, при потребі зможете повернути проти сина.

Робер і далі погладжував собі щоку. Мені не хотілося більше розмовляти. Всю увагу забирав лютий біль, стиск у грудях.

— Бачте, пане… нехай Буррю спалить папери, я йому віддам той, одержаний від вас, що змусить його виконати обіцянку. Але хто йому перешкодить піти потім до вашої родини і сказати вашим дітям: «Я знаю, де грошва. Можу продати вам таємницю, прошу за неї стільки-то та стільки-то, якщо вам поталанить…» Тоді йому вже нема чого побоюватися: візьмуться за слідство, побачать, що я справді ваш син і що ми з матір'ю зажили заможно, і то після вашої смерті… І тоді одне з двох: або подавай до податкової управи детальну декларацію про прибутки, або якось приховай їх…

Він говорив ясно і чітко. Розум його прокинувся, машина рушила з місця і вже не зупинялася. Он воно що! В цього прикажчика — селянська вдача, він передбачливий, недовірливий, страх як боїться ризикувати, не любить покладатися на випадок. Безперечно, він волів би дістати від мене сто тисяч у руки, а не приховувати таке величезне багатство.

Я перечекав, поки попустить серце, відійде стиск у грудях:

— У ваших словах якась правда є. Гаразд, я згоден із вами, не підписуйте документ. Я цілком покладаюся на вас. А втім, як я захочу, то легко доведу, що гроші мої. Але про це годі: за півроку, нехай за рік, я помру.

Він і не подумав сказати щось утішне, хоча б якусь найбанальнішу фразу, не зробив ні жесту, не знайшов ні одного підбадьорливого слова. Навряд щоб він був бездушніший зa своїх ровесників, просто він невихований.

— Ну, як так, — мовив він, — то гаразд.

І, трохи подумавши, кинув:

— Треба буде іноді навідуватися до сейфа, ще поки ви живий… щоб у банку звикли до мого обличчя. Я ходитиму туди по гроші для вас…

— Бачте, — додав я, — в мене ще й за кордоном кілька сейфів. Якщо ви бажаєте, якщо вам здасться певнішим…

— Кинути Париж? Дзуськи!

Я йому розтлумачив, що мешкати він може в Парижі і їздити за кордон, коли треба. Він спитав, як я тримаю своє багатство — в цінних паперах чи готівкою, і насамкінець сказав:

— А все-таки хотілося б мати на руках листа від вас: мовляв, при доброму розумі бувши, ви своєю охотою заповідаєте мені свою маєтність… Бо хто ж його знає. Раптом усе випливе нагору, і мене звинуватять у крадіжці… Та й так усе-таки на душі буде спокійніше.

Він знову замовк, купив собі арахісу і став його наминати так жадібно, ніби вмирав із голоду. І раптом:

— До речі, а що вони вам зробили поганого?

— Беріть, що вам дають, — сухо кинув я, — і не питайте.

Його драглисті щоки злегка зашарілися, губи скривилися в усмішці, що нею він, мабуть, відповідає на догани господаря, і тоді сяйнули його білі гострі зуби — єдина окраса його непоказного обличчя.

Він чистив арахіс і не озивався. Здавалося, він не був у захваті. Певне, уява його малювала всіх чортів. Треба ж нарватися на типа, який бачить у цій чудовій махінації