Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Гадючник. Дорога в нікуди 📚 - Українською

Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

348
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Гадючник. Дорога в нікуди" автора Франсуа Шарль Моріак. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 122
Перейти на сторінку:

— Моя бідна Ізо, не будеш же ти запевняти, ніби мої зальоти надто смутили тебе… Хіба що зачіпали самолюбство. Молоді жінки образливі…

Вона гірко посміхнулася:

— Ти нібито щиро говориш. Подумати лишень, ти навіть не помічав…

Я стрепенувся з якоїсь надії. Незручно говорити, бо йшлося про колишні, давно згаслі почуття. А от схвилювала надія: що, як сорок років тому мене любили, а я не знав… Та ні, тепер уже не повірю.

— Ні разу з твоїх уст не вихопилося ні слова, ні крику… Тебе цікавили лише діти.

Boнa затулила обличчя руками. І мені впало в очі, як у неї набрякли жили, як темніли на шкірі плями.

— Діти? Подумати лишень! Відтоді, як ми спимо нарізно по кімнатах, я стільки разів не зважувалася покласти з собою ні одної дитини, навіть коли вони хворіли, — все чекала, все сподівалася, що ти прийдеш.

Сльози котилися по її старечих руках. Он яка стала Іза. Тільки я ще міг розпізнати в огрядній жінці, мало не каліці, колишню Ізу, молоду дівчину, вбрану в усе біле, з якою ми гуляли в долині Лілей.

— Сором і сміх згадувати в мої літа про такі речі… Так, сміх, та й годі. Вибач мені, Луї.


Не озиваючись, дивився я на виноградники. В душу мою закрався сумнів. Чи ж мислима річ? Майже піввіку поділяє з тобою життя інша істота, а ти всі роки бачиш її тільки з одного боку? Невже в силу звички ти помічав в її словах і вчинках лише те, що живило твою образу і злопам'ятність? У тебе якесь фатальне прагнення спрощувати чужу психіку, відкидати всі риси, здатні пом'якшити її спотворений образ і зробити людянішою її карикатуру, намальовану тобою, щоб виправдати свою ненависть… Чи ж не примітила Іза, що я зворушений? Вона надто поквапилася загнати мене в тісний кут.

— То ти не поїдеш сьогодні ввечері?

І в її очах блиснув звитяжний вогник, як завжди, коли їй здавалося, ніби вона «взяла гору наді мною». Вдаючи подив, я відповів, що не бачу причини відкладати поїздку. Ми рушили назад разом. Побралися не схилом, а пішли в обхід, липовою алеєю, позад будинку — з огляду на моє хворе серце. Я був знічений, не знав, як повестися. А що, як не поїхати? Може, віддати Ізі цього зошита? Може… Вона сперлася на моє плече. Скільки вже років вона так не спиралася? Алея виводила до будинку з північного боку. Іза мовила:

— Казо ніколи не прибирає садових стільців…

Я неуважно глянув. Порожні стільці все ще стояли в тісному колі. Тим, хто був тут уночі, треба було ближче присунутися одне до одного й вести розмову пошепки. Земля була поорана підборами. Всюди недопалки, кинуті Філі. Цієї ночі тут отаборилися мої вороги, вони радили раду просто неба, під деревами, посадженими моїм батьком; вони змовлялися, як віддати мене під опіку або запроторити до дурдому. Якось увечері в хвилину самозневаги я порівнював своє серце з гадючником. Ні, ні, гадючник не в мені; змії виповзли на волю цієї ночі, сплелися клубком у бридкому колі біля ґанку, і земля зберігає їхній слід.

«Гроші свої ти дістанеш, Ізо, — думав я, — весь капітал, а також примножений мною ріст. Але вже даруй, більше від мене нема чого сподіватися. Я знаю такий викрут, що навіть маєтність вам не дістанеться. Я продам Калез, продам ланди. Все, що я успадкував від батьків, відійде моєму синові, якого я ще не знаю, але завтра вперше з ним зустрінуся. Та хоч який би він був — він вас не знає, він не приставав до вашої змови, виховувався далеко від мене і не може ненавидіти мене; а якщо й ненавидить, то якийсь вигаданий образ, а не живого…»

Я шарпнувся й, забуваючи про своє старе, хворе серце, швидко побрався сходами. Іза гукнула:

— Луї!

Я навіть не обернувся.

ХІV

Не спалося. Я вдягся і вийшов. Щоб дістатися до бульвару Монпарнас, довелося прокладати собі дорогу в юрмі, обходити пари танцюристів. Колись навіть щирі республіканці, як я, уникали урочистостей дня Чотирнадцятого липня[14]. Жодній статечній людині не спало б на думку розважатися разом з усіма на вуличних балах. А сьогодні ввечері і на вулиці Бреа, і на площі Ротонда, як поглянути, — зовсім не якийсь набрід. Хуліганів нема; танцюють кремезні хлопці, без капелюхів; а дехто в сорочках з виложистим коміром, з короткими рукавами. Серед танцівниць дуже мало повій. Молодь чіпляється за колеса таксомоторів, що заважають їхнім забавкам, але робить це дуже мило, доброзичливо. Якийсь молодик, ненароком штовхнувши мене, гукнув:

— Дорогу шановному старцю!

Я пройшов між двома рядами радісних облич.

— Не спиться, дідусю? — кивнув мені чорнявий хлопець із густою, порослою низько над лобом кучмою.

Певне, і Люк так само сміявся б, як оцей, і танцював би на вулиці; і я, який не знає, що таке відпочинок, розваги, мабуть, учився б цього в бідного мого хлопчика. Я б його засипав усім, напихав би кишені грішми… Та, його рот напханий землею… Ось так я міркував, сидячи на терасі кав'ярні, відчуваючи звичний стиск у грудях.

І раптом у юрбі, що снувала по тротуару, я побачив свого двійника; був то Робер, він ішов із товаришем, якимсь миршавим хлопцем. Робер такий самий цибатий, як і я, він убирав голову в плечі так само, як і я;

1 ... 40 41 42 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гадючник. Дорога в нікуди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гадючник. Дорога в нікуди"