О. М. Мірошниченко - Науково-практичний коментар Земельного кодексу України

числа, які проживають у сільській місцевості або селищах міського типу, не можуть перевищувати норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.

8. Внутрігосподарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, гідротехнічні споруди, водойми тощо можуть бути відповідно до цього Кодексу передані у власність громадян, сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що створені колишніми працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

9. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у процесі приватизації створюють резервний фонд земель за погодженням його місця розташування з особами, зазначеними в частині першій цієї статті у розмірі до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій.

10. Резервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.

(Стаття 25 із змінами, внесеними згідно із Законами №1694-ІV від 20.04.2004, №3404-IV від 08.02.2006)

Загальна характеристика. ЗКУ від 25.10.2001 передбачене раніше невідоме законодавству України право громадян на земельну частку (пай) у землях державних та комунальних сільськогосподарських підприємств. Таке право слід відрізняти від права на земельну частку (пай) у землях, переданих у колективну власність недержавним сільськогосподарським підприємствам (КСП, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам тощо - див. п.п. 16, 17 розділу X "Перехідні положення" ЗКУ та коментар до них). Право на земельну частку (пай) у землях державних та комунальних сільськогосподарських підприємств за своєю природою є специфічним правом на приватизацію земельної ділянки державної або комунальної власності. На відміну від права на земельну частку (пай) у землях, переданих у колективну власність, таке право на приватизацію має публічно-правове походження і має особистий характер; воно не може бути відчужене, у т.ч. в порядку спадкування.

Недоліком коментованої статті є те, що вона не визначає співвідношення приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств із приватизацією самих підприємств, що може відбуватися шляхом перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) (ст. 6 ЗУ "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі"). На наш погляд, ці процедури погано узгоджуються. Більш того, приватизація земель дер­жавних або комунальних сільськогосподарських підприємств фактично означає припинення господарської діяльності підприємства.

Недосконала конструкція статті, яка фактично не визначає процедури паювання, містить суперечності із іншими актами законодавства в частині визначення кола осіб, що мають право на приватизацію (див. коментар до інших частин статті), та має інші техніко-юридичні недоліки, призвела до того, що у тих нечисленних випадках, коли стаття має практичне застосування, виникає багато спірних ситуацій, існує практика оспорювання приватизації у судовому порядку.

До частини першої. Коментована частина визначає коло суб'єктів, що мають право на приватизацію земельних ділянок. Право на земельну частку (пай) у землях державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, згідно із цією нормою, надається "працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також: пенсіонерам з їх числа". Конструкція даної норми є вкрай невдалою. Вона не узгоджена навіть із положеннями інших частин (напр., ч. 7) коментованої статті, із положеннями інших актів законодавства (див. нижче). Через велику кількість осіб, що мають право на приватизацію, та невизначеність процедури приватизації провести її, не порушивши чиїхось прав, практично неможливо. Закон не враховує ситуації, коли після затвердження проекту приватизації, але до видачі та реєстрації державного акту особа, що має право на приватизацію земельної ділянки, померла; ситуацій, коли окремі особи відмовляються отримати у власність земельні ділянки. Все це робить приватизацію вкрай вразливою для оспорювання.

Щодо працівників підприємств, установ та організацій. Під "працівниками підприємств, установ та організацій", на нашу думку, слід розуміти як постійних, так і тимчасових працівників, оскільки обмежень за ознакою строку трудового договору закон не передбачає.

Щодо працівників закладів освіти, культури, охорони здоров'я та пенсіонерів з їх числа. У ч. 7 коментованої статті, яка стосується визначення розмірів земельних ділянок, що приватизується, зазначені особи описуються як працівники "державних та комунальних закладів, підприємств і організацій культури, освіти та охорони здоров'я та з їх числа, які проживають у сільській місцевості або селищах міського типу". Таким чином, з'являється критерій місця проживання. Вказана норма викладена вкрай невдало, її буквальне прочитання вказує на те, що розмір часток осіб, "які проживають у сільській місцевості або селищах міського типу", обмежується. Вочевидь, малося на увазі інше - що право на приватизацію мають лише ці особи. На наш погляд, при будь-якому прочитанні статті, обмеження кола осіб, що мають право на приватизацію, за ознакою місця проживання на момент приватизації суперечить конституційному принципу рівності перед законом, що прямо забороняє дискримінацію за такою ознакою (ст. 24 Конституції України).

У коментованій частині передбачено право на приватизацію лише працівників державних та комунальних закладів освіти. При цьому право на приватизацію надане будь-яким працівникам, не лише педагогічним. Наведена норма має істотні розбіжності із положеннями ч. 4 ст. 57 ЗУ "Про освіту", що визначає право на приватизацію земельних ділянок педагогічних працівників. Так, названий Закон надає право на приватизацію земель лише педагогічним працівникам, проте незалежно від форми власності закладу освіти, "а також пенсіонерам, які раніше працювали педагогічними працівниками в цих населених пунктах і проживають у них". І ч. 4 ст. 57 ЗУ "Про освіту", і ч. 1 ст. 25 ЗКУ, що коментується, викладені у чинній редакції ЗУ №1694-IV від 20.04.2004. Тобто Закон вніс до різних актів зміни, неоднакові за змістом. На наш погляд, виходячи із очевидного призначення внесених змін - надати додаткові соціальні гарантії певним особам, а також із того, що будь-який громадянин України має право на приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства (п. "в" ч. 3 ст. 116, п. "б" ч. 1 ст. 121 ЗКУ), коло осіб, що мають право на приватизацію земельних ділянок, слід розглядати максимально широко, викори­стовуючи положення і Закону, і ЗКУ. Як вже зазначалося, на наш погляд, обмеження кола осіб, що мають право на приватизацію, є неконституційним.

Право на приватизацію земельних ділянок працівників культури передбачене, окрім