Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Дизму оточувала атмосфера глибокої пошани і подиву.

Єдине, що захмарювало блакить тих ясних днів, це сварки з панною Касею.

Правда, скандали, що виникали через неї, стосувалися скоріше Ніни, але не раз вони мимохідь зачіпали й Никодима. Одного разу — це було під час сніданку — коли Кася, немилосердно висміюючи кожне його речення, добре допекла Дизмі, він буркнув:

— Ви забуваєте, з ким маєте справу.

— А мені байдуже, — стенула плечима дівчина, — ви ж, либонь, не шах персидський? Чи, може, вас мучить mania grandiosa?[15]

Дизма не зрозумів тих слів, але з виразу обличчя пані Ніни зробив висновок, що то, видать, велика образа. Він став червоний, мов буряк, зненацька щосили тріснув кулачиськом і гаркнув:

— Перестань, шмарката!

На столі підплигнув, забряжчавши, посуд, обидві жінки заніміли.

Тільки по хвилі Кася, бліда як смерть, схопилась і вибігла з кімнати. Ніна не проронила й слова, хоч по обличчю її видно було, що вона злякалась, але схвалює дотепну витівку Никодима.

Цей радикальний захід дав свої наслідки, однак становище змінилося тільки зовні. Правда, відтоді Кася не докучала йому, але в її очах палала глибока ненависть, яка ставала дедалі більша і колись та мала вибухнути.

Вибух стався неждано для обох сторін якось у неділю вранці.

Куницький працював у своєму кабінеті. Ніна поїхала до костьолу. Никодим сидів у неї в будуарі і переглядав альбоми з фотографіями.

Саме в цей час увійшла Кася. Кинувши оком, вона зразу ж побачила, що Никодим тримає альбом, у якому були тільки фотографії Ніни, безліч фотознімків Ніни в різних позах; робила їх Кася.

— Віддайте, це мої, — гукнула дівчина, вириваючи альбом.

— Чи не можна ввічливіше?! — крикнув Дизма.

Кася хотіла вже вийти, але це затримало її. Обернувшись до нього, вона часинку мовчала, проте мала такий вигляд, що Никодим уже ладен був затулити обличчя від удару, і водночас йому кортіло схопити її в обійми, притиснути до себе і силоміць обцілувати оті променисті очі й повні тремтливі губи, з яких нарешті зірвалися, мов батурою вперіщили, слова:

— Це підлота, підлота! Ви негідник! Ви збезчестили її! Вдерлися в дім мого батька, щоб спокусити його жінку! Якщо ви негайно, при першій же нагоді не заберетеся звідси геть, я відшмагаю вас гарапником, як собаку! Мені начхати на ваше становище, на всі ваші стосунки! Розумієте? Цим ви можете подобатись моєму батькові, а не мені! Раджу вам по-доброму: забирайтеся звідси геть і якнайшвидше!..

Дівчина говорила дедалі голосніше, а двері в покоях були відчинені, і слова її долинули до Куницького. Розпалившись, Кася не чула його квапливих дрібненьких кроків. Не чув їх і Никодим, спантеличений несамовитим вибухом гніву в цієї, здавалося б, спокійної панянки.

Куницький зупинився на порозі, обличчя йому перекосило від люті.

— Касю, — озвався він тихо, — вийди, будь ласка.

Дівчина не рушила з місця.

— Вийди, будь ласка, — повторив ще тихше. — Піди в мій кабінет і почекай мене там.

Він говорив зовні спокійно, проте в голосі його вчувалася якась нездоланна сила. Кася стенула плечима, але послухалась.

— Що тут було? — спитав Куницький Дизму.

— Що було? А те було, — відповів Никодим, — що ваша донька веліла мені забиратися з вашого дому і вилаяла мене останніми словами. Гаспид її знає, чого вона хоче, та коли вже мене виганяють, то через вікно я назад не полізу. А на той ваш… контингент і на шпали тепер можете свиснути, бо я…

Куницький схопив його за руку.

— Пане Никодиме, я дуже перепрошую вас за свою дочку. Забудьте про все це. Сьогодні ж Кася виїде за кордон. Це достатня сатисфакція для вас?

— Сатисфакція… а що вилаяла мене, то як?

— Кажу вам, коханий пане Никодиме, я сьогодні ж вижену її з дому.

Старий дедалі більше лютував, а на взір був дедалі спокійніший. Простягнув до Дизми руку і запитав:

— Ну, згода?

Никодим подав йому свою.

Того ж вечора Кася виїхала. Ніхто в домі не знав, про що говорив батько з дочкою в замкнутому кабінеті. Ні він, ані вона нікому нічого про те не сказали. На додаток Кася виїхала, не попрощавшись навіть із Ніною. Єдиною в Коборові істотою, з якою вона розмовляла перед від’їздом, була молоденька покоївка Іренка. Але й вона могла сказати тільки те, що панночка була вельми гнівна і що обіцяла її, Іренку, виписати до Швейцарії.

Після цієї бурхливої і такої багатої наслідками неділі жодна хмарина вже не затемняла обрію Никодимові Дизмі. Куницький був дуже чемний. Ніна ні словом не споминала про Касю — вона сама тепер почувала себе вільніше, їй стало легше.

Удвох з Никодимом вони їздили автомобілем на прогулянки, каталися човном. А проте її стійкість не підупала, отож роман, як і раніше, обмежувався балачками, власне, її монологами, та ще поцілунками. Скільки Дизма не переконував її — усе було марно.

Він не міг збагнути, в чому причини такої впертості. Тим паче, що від служби довідався, ніби пані Ніна замикається щоночі на ключ і робила це завжди, чи не від самого шлюбу. Лакей, який розказав про це Дизмі, ще трохи й кепкував з ясновельможного пана — мовляв, одружився з графинею, щоб зробити приємність дочці.

Все це видавалося Дизмі туманним і таємничим. Він постановив собі як-небудь притиснути Ніну до стіни, хай ясно викладе йому, що і як. Тим часом Никодим узнавав од неї багато подробиць з її власного життя, з