Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Зненацька обернувся до сестри:

— Вибач, будь ласка, але прошу — зостав нас самих. Після такої довгої розлуки нам, зрозуміло, багато чого треба сказати один одному. Може, ти посидиш тут, а ми пройдемося?

Ніна не перечила. Значливо глянула Никодимові в очі і ввійшла до флігеля.

Понімірський, зиркаючи на всі боки, одвів Дизму в найближчу алейку і, впершись вказівним пальцем йому в груди, визвірився:

— Що це має означати? Негіднику! Видав мене Ніні? Може, й той мерзотник Куник усе знає?

— Та боронь боже! Я нікому й слова не промовив.

— Ну, щастя твоє. А звідки вона знає, що я відрекомендував вас тітці Пшеленській як свого товариша по Оксфорду?

— Цього вона не знає. А щодо Оксфорда, то я сам сказав, ніби навчався там. Так склалося в бесіді.

— Ви не тільки шахрай, а ще й дурбас. Ви ж не вмієте по-англійськи й слова сказати!

— Не вмію.

Понімірський сів на лаві і зайшовся сміхом, аж песик, що пильно стежив за хазяїном, зацікавився.

— Ну, а як там тітка Пшеленська і той її Кшепицький? Не витурили вас за двері?

Дизма хотів сісти обіч Понімірського, але той рухом руки стримав його:

— Не терплю, щоб люди вашого стану в моїй присутності сиділи. Розповідайте. Коротко, точно і без брехні. Ну?

Никодим усвідомлював, що має справу з істотою несповна розуму, а проте відчував таку маркоту, якої не викликали в нього ані міністри, ні генерали, ні інші варшавські тузи.

Почав розповідати, що пані Пшеленська зустріла його добре, але і вона, і пан Кшепицький твердять, що тепер нічого зробити не пощастить і справу треба відкласти на кілька років.

— Sapristi! Ви не брешете?

— Ні.

— Знаєте, я ще скільки живу, не чув, щоб хтось розповідав отак примітивно. Чи ви скінчили хоч яку-небудь школу?

Дизма німував.

— Що стосується справи, то я не такий бовдур, щоб відмовитись од неї. Незабаром напишу другого листа, і ви поїдете з ним у Варшаву. А поки що до побачення. Можете йти собі. Брут, сюди!

— А як пані Ніна? — несміливо обізвався Дизма.

— Пані Ніна?.. Ах, правда. Я забув про неї. Ну, тоді ходімо. І заберіть її з собою. Вона впливає мені на нерви.

Ніну спіткали на повороті алеї.

— Ну що, — осміхнулась вона, — розворушили приємні спомини?

— Авжеж, — відказав Дизма.

— Моя люба, — процідив Понімірський, поправляючи монокль, — спогади з тих часів, коли ми були вельми молоді й багаті, завше будуть приємні. Правда ж, дорогий колего? — Він навмисне підкреслив останні слова і голосно розсміявся.

— Звичайно, колего, — невпевнено потвердив Дизма на ще більшу втіху Понімірського.

— Ми розмовляли тільки про Оксфорд і Лондон, де так чудово колись розважалися з колегою, — сказав, сміючись, граф. — Ти, люба, не уявляєш, як мені було приємно почути нарешті таку англійську мову, котрої вже багато років я не чув… — Він кінчиками пальців поплескав Никодима по плечі і запитав: — Isn't it, old boy? [13]

У Дизми набрякли жили на скронях. Напружив пам’ять і — о спасенна полегкість! — вимовив слово, одне-єдине англійське слово, яке у вищому лисковському товаристві вряди-годи вживав син нотаря:

— Уes[14].

Ця відповідь ще дужче розвеселила Понімірського, Ніна ж, побачивши збентеження Никодима і витлумачивши його тяжким враженням од зустрічі з ненормальним давнім товаришем, сказала, що їм уже пора вертатись. На її радість, брат не затримував Дизму і попрощався з ним без нових дивацтв.

— Бідний Жорж, — озвалася Ніна, йдучи алеєю, — він дуже змінився?

— Ні, не дуже. Може, це в нього мине…

— На жаль, ні… Я бачила, яке прикре враження справила на вас його хвороба. Мабуть, я погано зробила, що привела вас до Жоржа.

— Чому?

— Знаєте, пане Никодиме, ви ліпше не приходьте до нього, бо це і йому може вадити. Лікарі кажуть, що зустрічі з людьми збуджують Жоржа, а йому треба якнайменше хвилюватися.

— Як хочете.

— Я нічого не хочу, — Ніна притулилася до його плеча, — я тільки кажу, що знаю, що ви зробите так, як буде найкраще і найрозумніше.

Вона заговорила про весну, яка квітне в її душі, і про те, що на теперішнє найліпше заплющити очі, вважати, що то марево, сон, який мине, повинен минути, його скоро не стане.

Коли Ніна попросила Дизму сказати, що й він у це вірить — той ні в чому не заперечував.

Один по одному минали тихі, спокійні і ясні дні. Дизма прижився в Коборові і почував себе як дома. Правда, він трохи злився на Ніну, що взяла думку зберегти подружню вірність, аж доки не буде вільною, і твердо стояла на своєму, — але не мучився тим: Никодим Дизма не відав сильних бажань, а тим паче пристрастей.

Добряче їв, багато спав і нічого не робив. У таких умовах почував себе чудово. Погладшав трохи і засмаг, бо вряди-годи блукав по околиці — треба ж було якось згаяти час. Попервах їздив на коні, але після кількох прогулянок упевнився, що верхи страшенно трясе, отож почав ходити пішки. Оглянув ще раз усе господарство — тартаки, паперню, млин, коли його щось цікавило — дознавав у службовців, які завжди знімали перед