Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

він підкреслено радісно поздоровкався з Ніною та Никодимом, розпитував, як вони почувають себе, чи вдоволені з прогулянки човном. Та коли б їм і хотілося відповісти, то не пощастило б — не потрапили б і слова вставити в його балаканину.

— Ну, а що там чувати у високій хаті? — поцікавився Куницький.

— Тобто у Варшаві? Та нічого такого. Розмовляли ми з Яшунським і Уляницьким про мій план закупки хліба.

— Що ви кажете? Ну й що? Які наслідки? Буде діло?

— Авжеж. Тільки, пане!.. Це державна таємниця!

Куницький приклав палець до губів і шепнув:

— Розумію! Тс-с… Дружина йде, то, може, ви мені по обіді розповісте. Я просто вмираю з цікавості.

— Пані Ніна не заважає, — мовив Никодим, — вона ж нікому не скаже. Можна й при ній говорити.

— Про що? — спитала Ніна, не дивлячись на них.

— Ніно, — застеріг Куницький, — гляди тільки: це державна таємниця. Пан Дизма разом з урядом готує капітальний план порятунку країни від економічної кризи. За цей план пана Дизму повинні озолотити! Ну, то як же, коханий пане Никодиме?

Дизма коротко розказав усе, що стосувалося хлібних облігацій. Куницький потирав руки і раз у раз повторював:

— Геніально, геніально!

Пані Ніна дивилася на геніального автора плану широко розплющеними очима, які так і сяяли захопленням.

— Є тільки одна трудність, — закінчив Дизма: — ніде зберігати закуплений хліб. На будування складів немає грошей.

— Хе! — вигукнув Куницький. — Це справді перешкода… Але… Пане Никодиме, а що б ви сказали про такий вихід: уряд купує хліб, тільки з умовою, що той, хто продає, сам зберігатиме його? Звісно, не в кожного є де зберігати, однак дідичеві завжди легше — він навіть амбар збудує і держатиме в ньому проданий хліб, аніж гноїти його теж у себе і самому розорятися. Мені видається, що це реальний вихід. Як ви гадаєте?

Дизма аж онімів. «Ну й макітра в цього старого пройди!» — з подивом подумав він і, кашлянувши, хитро мовив:

— Балакали ми про це… Може, так і доведеться зробити.

Куницький заходився докладно розгортати свою думку, а Никодим жадібно слухав, силкуючись запам’ятати слова «старого пройди», коли це до них підійшов лакей.

— Ясновельможного пана просять до телефону. На новому тартаку зірвалася трансмісія і скоїлося якесь нещастя.

— Що? Що ти кажеш! Мерщій автомобіль! Вибачайте… — І Куницький прожогом вискочив з кімнати.

Обід вони кінчили вдвох.

— Ви великий економіст, — мовила Ніна, не підводячи очей. — Либонь, навчалися за кордоном?

Дизма, не думаючи, бовкнув:

— Так, в Оксфорді.

Ніна спаленіла.

— В Оксфорді?.. Не… не разом з Єжи Понімірським?

Тільки тепер Никодим похопився, що ляпнув дурницю. Адже Ніна в першу-ліпшу мить могла спитати брата і впевнитися, що Дизма збрехав. Але виходу вже не було. Треба грузнути далі.

— Так, я знав його, — сказав він. — Це був добрий товариш.

Пані Ніна мовчала.

— А ви знаєте, — спитала по хвилі, — яке нещастя його спіткало?

— Ні.

— Захворів на тяжку нервову хворобу. Жив так, що аж страшно — пив, гуляв, бешкетував і кінець кінцем дійшов до безумства. Бідолашний Жорж!.. Два роки був у домі божевільних… Трохи підлікували його. Тепер у нього вже не буває припадків люті; але про повне видужання, на жаль, не може бути й мови… Бідолашний Жорж… Ви не уявляєте, як я страшенно переживала за нього… Тим більше, що відтоді, як захворів, Жорж такий неласкавий до мене. А давніше ми дуже любили одне одного. Ви знаєте, що Жорж тут, у Коборові?..

— Справді?..

— Так. Мешкає у флігелі, в парку, удвох із санітаром. Ви не бачите його, бо лікарі веліли Жоржеві якнайменше стрічатися з людьми — від цього йому стає гірше. Але хто знає, може, побачення з вами, давнім товаришем, не зашкодило б йому. Ви любили один одного?

— Так, ми жили дружно.

Це втішило Ніну. Вона вчепилася за свій план і, попросивши Дизму нічого не говорити Куницькому, сказала, що по обіді вони підуть до флігеля. Никодим хотів було якось викрутитись, проте, щоб не викликати підозри, мусив згодитися.

Опинившись поміж деревами, Ніна обняла Дизму за шию і всім тілом пригорнулася до нього. Никодим, сторожко озираючись, щоб не «засипаться», кілька разів знехотя поцілував її.

— Мені так гарно з тобою, — Мовила Ніна, — так спокійно. — Вона взяла Дизму під руку. — Жінка, мов той плющ, — замислено вела далі, — не одриваючись від землі, животітиме, якщо не знайде сильного дерева, щоб по ньому піднятися до сонця…

Дизма подумав, що це дуже влучний вислів і його варто запам’ятати.

Ось і флігель. То була невеличка вілла в стилі Ренесансу, так густо обплетена виноградом, що тільки де-не-де просвічували білі стіни. Перед будинком, на скошеному моріжку, вони побачили шезлонг, у якому витягнувшись, нерухомо лежав молодий граф.

Песик помітив гостей і загавкав істерично, мов закашлявся.

Понімірський ліниво повернув голову і, примруживши од сонця очі, якусь мить дивився на прибульців. Тоді враз схопився на ноги, випростався, обсмикнув костюм і вставив монокль в око.

— Добрий день, Жорже… — Ніна подала йому руку. — Я привела давнього твого товариша з Оксфорда. Впізнаєш?

Понімірський окинув їх дуже недовірливим поглядом. Неквапливо поцілував сестру в руку. З виразу обличчя графа можна було зробити висновок, що Жорж побоювався, чи не викрито його змову. Понуро лупнув оком на Дизму і подав йому руку.

— Впізнаю, звичайно. Дуже приємно, колего, що ви провідали мене.