Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Никодим не знав, що означає це слово, отож про всякий випадок відповів:

— Ні… Чому ж…

— Ви дуже ввічливі. Але це не в вашому стилі. У вас немає нічого від барокко. Влучно я визначила?

В душі Дизма вже почав лютувати. Він не уявляв собі, щоб можна було слухати людину, яка розмовляє по-польському, і не розуміти жодного речення.

— Авжеж, — тільки й буркнув у відповідь.

— Ах, ви не любите говорити про себе.

— Ні. Нема про що. — Якусь часинку він мовчав, а відтак додав уже іншим тоном: — Може, попливемо до того лісочка? — І кивнув на далекий берег, порослий сосняком.

— Гаразд. Але тепер уже я веслуватиму, а ви сідайте за кермо.

— Не стомитесь?

— Ні. Трохи гімнастики не зашкодить.

Човен був досить вузький і вутлий. Міняючись місцями, їм довелося триматись одне за одного, щоб не впасти.

— Ви вмієте плавати? — спитала Ніна.

— Як сокира, — засміявся Никодим.

— І я не вмію. Отож треба бути обережними.

Човен підпливав до ліска. Повітря було напоєне запахом нагрітої сонцем смолистої глиці.

— Вийдемо? — запропонувала Ніна.

— Можна. Посидимо трохи в затінку.

— Так, спека страшенна.

Човен ковзнув носом по піщаному берегу. Вище, де починалися дерева, земля була вкрита густим пушистим мохом.

— Гарно тут, правда? — сказала Ніна.

— Нічого собі.

Вони сіли на моху, і Никодим запалив цигарку.

— Вас дуже здивував мій лист?

— Чому ж, я вельми зрадів йому, — відповів Никодим, витягуючи з кишені вузенький конверт. — Я ношу його біля серця.

Пані Ніна стала просити, щоб Никодим знищив листа — прецінь він може попасти до чиїхось рук.

— Не забувайте, що я заміжня. Знищіть його.

— Нізащо, — впирався Дизма.

— Не думайте, що я боягузка. Просто не хотілося б мати прикрощі.

Ніна простягнула руку, але Никодим підняв лист угору так високо, що вона не могла дістати.

— Ну, прошу, віддайте ж.

— Не віддам, — сміявся Дизма.

Побачивши, що він дражниться, Ніна теж усміхнулась і, вибравши момент, метнулася, щоб вирвати лист. При цьому вона так нахилилася, що припала до його плеча. Тоді Никодим обняв її і ну цілувати. Ніна спершу намагалася боронитись, але тривало це лише коротку мить.

Здалеку, з другого боку озера, долітав ледь чутний гуркіт машин.

То працювали тартаки пана Куницького.

Дизма підклав руки під голову і витягнувся на моху. Ніна сиділа, скулившись. Потім нахилилась над ним і шепнула:

— Навіщо, навіщо ти зробив це? Тепер я вже ніколи не зможу тебе забути… Буду стократ нещасливіша, ніж доти… Боже, боже!.. Тепер я вже не здолаю жить отим страшним життям… Не зможу жити без тебе…

— А навіщо й могти?

— Не кажи, не кажи так! Не кажи! Роль жінки, яка зраджує свого старого чоловіка, не по мені. Це гидко. Я не витерплю.

— Ти ж не любиш його…

— Ненавиджу, ненавиджу!

— Ну так чого ж?

— Ах, ти вдаєш, що не розумієш мене. Я не потраплю жити з вічною брехнею в душі. Це понад мої сили. Таке життя отруїло б мені кожну мить, проведену з тобою… Боже, боже, якби я могла порвати ці кайдани.

— А що ж тут важкого? — здвигнув плечима Дизма. — Стільки людей розходяться.

Ніна закусила губу.

— Я ница, дурна, ти матимеш рацію, якщо осудиш мене, але я не обійдуся без розкоші, без багатства. Мені соромно за це… Коли б ти був багатий!

— Може, ще й буду. Хіба хто знає…

— Коханий! — вона склала руки, немов до молитви. — Любий мій! Ти ж такий сильний, такий розумний! Якби ти тільки забажав, то досягнув би всього. Правда ж?

— Правда, — непевно відповів Дизма.

— От бачиш! Бачиш! Вирви мене звідси! Врятуй мене!

Ніна заплакала.

Никодим обняв її, пригорнув. Але не відав, як угамувати, отож мовчав.

— Який ти добрий, який милий! Коли б ти знав, як шалено я тебе кохаю. Тільки я така бідна, безталанна, така слаба. Не вмію боронитися. Кася мала якийсь гіпнотичний вплив на мене… В усьому… Але присягаюсь тобі, що більше ніколи не піддамся тому гіпнозу, клянуся — ніколи! Віриш мені?

Никодим кивнув головою і сказав, що вірить.

Ніна схопила його руку, припала до неї устами.

— Який ти добрий! Який добрий!.. А втім, Кася й так, на щастя, виїжджає до Швейцарії.

— Коли виїжджає?

— На тому тижні. На цілий рік!

— На рік. Це твоєму чоловікові недешево обійдеться.

— Ні. Це йому нічого не коштуватиме, бо Кася не взяла б од нього й гроша.

— То з чого ж вона житиме?

— З чого? Вона ж має після смерті матері чималий капітал у банку.

— Он як? Не знав. Пан Куницький про це нічого мені не казав.

— Ах, навіщо ти згадуєш про нього! Балакаймо про себе. — Ніна була дуже знервована і пригнічена.

Поверталися мовчки.

На терасі зустріли Куницького. Усміхаючись і, за звичкою, потираючи ручки,