Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

життя її родини. Коли заходила мова про чоловікові справи, то виявлялося, що в них Ніна зовсім необізнана.

— Зрештою, мене це не обходить, — казала, — то діла мужчин.

Але в усякому разі вона де в чому розумілася, бо частенько повторювала Дизмі, що їхнє майбутнє залежить лише від нього, а в неї немає нічогісінько.

Це вельми турбувало Никодима — у нього ж не було ні найменшої надії так розбагатіти, аби дати Ніні все те, що вона мала тепер. А втім йому не так уже й горіло оженитися з нею. Це правда, вона дуже подобалась йому, ну, і була великою дамою, неабищо — графиня Понімірська… Але можливість одруження з нею видавалась Никодимові чимось нереальним, так само, як і інші його успіхи останнього часу.

Зате Нінині почуття не викликали у Дизми ніяких сумнівів. Кожен її жест, кожен погляд і, нарешті, майже кожне слово були пройняті любов’ю до нього.

Куницький, як гадав Никодим, приділяв надто багато часу і уваги своїм справам, і надмір мало — жінці, щоб міг підозрівати про ці почуття. Зрештою, він же сам намовляв їх до прогулянок удвох.

Повернувшись з однієї такої прогулянки, Никодим побачив у вестибюлі телеграму на своє ім’я. Розпечатуючи її, він був певен, що то звістка од міністра Яшунського. Але його спіткала несподіванка: під коротеньким текстом стояв підпис… Терковського!

Никодим читав, а Ніна заглядала йому через плече. Телеграма повідомляла:

«Пан Голова Ради міністрів просить вас прибути завтра, в п’ятницю, о сьомій годині на засідання економічного комітету Ради міністрів з приводу відомої вам справи. Терковський».

Надійшов Куницький, і Дизма показав йому телеграму. Старий вмить прочитав її і з неприхованим захопленням мовив:

— Надзвичайно! Це в справі хліба?

— Так, — потвердив Дизма.

— Отже, діло вже рушило?

— Як бачите.

— Боже милий! — Куницький розвів руки. — Боже милий! Скільки добра можна зробити людям, маючи ваші впливи, коханий пане Никодиме!

— Так, — усміхнулася Ніна, — якщо використовувати ці впливи на благо громадськості, ну, і якщо правильно розуміти потреби громадськості.

— О, вибач, — заперечив Куницький, — не тільки для громадськості. А хіба окремим людям не треба помагати? Хе-хе! Напевне, в економічному комітеті буде і міністр шляхів сполучення. Ви матимете можливість побалакати з ним при нагоді і про залізничні шпали. Га?

Засунувши руки в кишені штанів, Никодим скривився:

— Я волів би не тепер. Недоречно буде.

— Ну що ж! Пане Никодиме! Я ж не наполягаю. Полишаю все на вас — робіть, як ліпше. Я тільки між іншим нагадав, бо доставка шпал — це таке діло, про яке варто пам’ятати, хе-хе!

Щоб підтвердити це, Куницький зразу ж по обіді потягнув Никодима до свого кабінету і заходився довго й нудно торочити йому про подробиці. Коли той якось знову згадав про колишній процес, старий зірвався на ноги і вийняв з кишені ключі.

— Зараз я вам покажу документи. По-моєму, їх досить, щоб іще раз довести, що в мене все було гаразд.

Він одсунув важку оксамитову завісу, і Дизма побачив великий сейф. Куницький швидко одімкнув його, дістав зелену теку і почав витягати з неї пачки паперів, списаних на машинці, квитанцій, бланків тощо. Деякі з них перечитував сам, інші подавав Дизмі, і той вдавав, ніби читає.

Никодим вирвався од Куницького тільки ввечері. Ніна ждала його на терасі, і обоє пішли прогулятися. Вона була смутна і замріяна. Несподіваний від’їзд Никодима, який так зненацька переривав ідилію, завдав їй справжнього горя. Коли вони опинилися серед дерев, Ніна пригорнулася до нього і прошепотіла:

— Ти ж не довго сидітимеш у Варшаві, коханий? Нінусь страшенно сумуватиме тут. Що ж подієш — я вже так звикла щодня бачити тебе, розмовляти з тобою, дивитися в твої очі…

Никодим запевняв її, що невдовзі поверне. День, два, щонайбільше три.

Під час вечері Ніна була куди жвавіша: чоловікові спало на думку вдвох супроводити коханого пана Никодима на станцію. Цим разом Дизма їхав поїздом — автомобіль стояв у ремонті.

На станції Ніна була вельми схвильована. Правда, вона не могла попрощатися з Никодимом так, як жадала б, але її красномовний погляд був вартий найпалкіших поцілунків.

У купе вагона першого класу Дизма був один. Куницький дав кондукторові на чай, щоб той більш нікого не пускав, бо то, бачся, їде сам пан Дизма, неабияка фігура, особистий друг усіх міністрів.

То була страшна пиятика. Никодима привезли до готелю п’яного як чіп і на руках внесли в його номер.

Та й було за що пити. Тепер, уже очунявшись, Дизма мов диво дивнеє споминав події вчорашнього дня, події, що позначилися в його свідомості якимись хаотичними лініями.

Отож — засідання у високій залі, засідання, на якому він, Никодим Дизма, сидів за одним столом з прем’єр-міністром, з міністрами, сидів як рівний з рівними, запанібрата.

Читання якихось звітів, якісь цифри… І та хвилина, коли всі кинулися тиснути йому руки за те, що він повторив думки Куницького про закуп хліба. Як це вони називали?.. Ага, ломбард! Смішно! Досі він гадав, що в ломбарді можна тільки зоставити годинник або костюм… А потім оте запитання прем’єр-міністра:

— Шановний пане, чи не згодитесь ви взяти на себе керівництво державною хлібною політикою?

Він трохи загаявся з відповіддю, а по тому став одказуватись — бачся, може, не зуміє — і тоді всі гуртом кинулись умовляти його, отож мусив погодитись.

Дизма розсміявся:

— Сто чортів! Куди сягнув чоловік: президент державного хлібного банку! Пан президент!

Згадав групу кореспондентів, які засипали