Ада Самарка - Смак заборони

— А я спускалася. Тебе шукала. А його точно не було.

— Я сиділа в парку, роман писала.

По годині в парку пішла на свій оглядовий майданчик, щоб визначити ступінь гепардовості. Тепер завжди могла сказати татусеві, що йду подивитися, чи прийшла сестра.

Побачила. Чоловік у світлих плавках. Дуже засмаглий. Щось читає. На моє серце начебто перекинули діжку з медом. Як тепло… як приємно… І хіба може бути інакше?

Виходить, може. Коли ми спустилися, я його знову не бачила й життя відразу потьмяніло. В товаристві родичів сидіти було неможливо.

Я загоряла, витримуючи карантинну дистанцію, а коли прийшла Танюшка, мій сонячний зайчик, то її відразу прогнали. Татусь і сестра. Остання ще й носика зморщила:

— А це ще хто така…

Боже, як же я хотіла їй відповісти!

Зрештою, вирішила піти в кабінку з переодягальною і зовні безневинною метою. Старий прийомчик. У стіні продовбано невеличку дірочку, зумисно для Альхена, який підглядає за Адорою (чого він, на жаль, ніколи не робив би), але вийшло так, що Адора підглядала за Альхеном. За чотирма стінами ніхто не бачив, що відбивалося на моєму обличчі. Зараз… зараз, мій наркотик…

Першої секунди сильно засмагла плоть із неприродною виразністю ввірвалася в поле мого зору, викликаючи сніп іскор дикого захвату, та ледь я виступила з кабінки — щось начебто розірвалось у мене всередині, щось страшне, клацаючи зубами, кусало мою душу. Те, що отруєна півкуля мого мозку вважала заспокоєнням, виявилося величезним череватим жлобом. З гіркою посмішкою непередбачуваної долі Лжеальхен розглядав моє голе озаддя. Це був величезний, волохатий кабан, який дивувався, чому настільки юне й прекрасне створіння дивиться саме на нього.

Саме цього дня я познайомилася з Максом. Ми йшли з сестрою санаторними пляжами, без татуся, й теревенили про моє тяжке життя. Нагадую, вона ще й досі дивувалася, як 14-літній підліток може жити в такій неволі. Я відмовчувалась, знаючи, що коли зроню бодай натяк — усе полетить ік бісовій матері. Вона ж тим часом щось буркотіла про чиюсь поведінку, й мені було незрозуміло, про кого зараз ідеться. І коли я піддалась черговому нападові меланхолії та хотіла закричати: «Ну, чому я?» — перед ворітьми пляжу «Ясна Поляна» виріс білявий засмаглий красень, на дві голови вищий за мене (і на чотири — за Мироську).

— Чи можу я у вас довідатися, що ви тут робите? — гордовито поцікавився він, прихиляючись до хвіртки.

— Гуляємо, — буркнула я, штовхаючи хвіртку, щоб пройти. Він притримав її.

— А ви знаєте, що цього тут не дозволено?

— Мені багато чого не дозволено.

— Воно й видно. А моя робота, між іншим, полягає саме в тому, щоб не пускати сюди таких, як ви, — красунчик стояв майже впритул до мене, пропускаючи Мирославу та затискаючи мене між поруччям, сіткою і своїми широкими бронзовими грудьми, — і я спостерігаю, дівчино, вже цілий тиждень, як ви рівно о восьмій тридцять сама черепашачим кроком повзете аж до «Марата» й потім назад і в найкращому разі 15 хвилин перебуваєте на території, котру я охороняю.

— Ну, то й що?

У нього було кучеряве, зовсім жовте волосся, що тільки трохи не сягало пліч, і янгольське обличчя з повними губами. Типовий юний серцеїд.

— А те, — він присунувся ще ближче й мені стало ніяково, — що більше цього не буде. Якщо хочете тут гуляти, то я вам випишу перепустку на цілий місць, а ви мені — лимончик купончиків, га?

— Пропустіть, — я подалася вперед, але відразу вдарилась об його тверді теплі груди.

— І чи можу я запитати, скільки часу мені… Ем-м… доведеться вас терпіти?

— До 26 липня, — я відразу посмутнішала. Вчора, поки я займалася дурницями з Гепардом, вони купили в Ялті квитки — нам на кінець липня, Миросі з Марійкою — на два тижні раніше, а Валентин мав поїхати взагалі за кілька днів. І мені залишилося всього 34 дні. 34 сієсти. 34 вечори. 34 ляпаси. 34 Адори й 34 Альхени. Більше — ні секунди.

— Калінін! Відчини ворота в корпус! Там шеф тебе кличе! — загукав хтось, затулений його масивною спиною. Калінін відступив і, давлячись від сміху, я пройшла в щілину між відчиненими стулками.

— Який же мерзенний, пихатий, бозна за кого себе має… — сичала Мироська.

— Так, цікаво, а ось що ти тоді думаєш про мого ІНШОГО друга?

— Цього лисого, чи що? — а все-таки вона схожа на юного татуся. Носи такі самі…

— Саме про нього.

Вона байдуже знизала плечима. Бузкове бікіні їй анітрохи не пасувало. Худі гострі коліна стирчали в різні боки. Волосся було зібране в ненависну «дульку». Постава — як у Адори в дитинстві. Бідна Мирослава… зразкова мати, висококваліфікований працівник (під час знайомства з її колегами в інофірмі було зауважено, що «природа на ній відпочила», і я аж почервоніла від такої кількості поглядів). Але звідки цей виснажений погляд? Її груди були такі само маленькі, як і її зріст, і, комплексуючи, сестричка придбала в Болгарії цей жахливий купальник, основна перевага якого полягала в «чашечках» другого розміру, що спотворювали її ще більше.

— А чого він так не подобається татові?

— Про Камасутру забагато розповідав, — я посміхнулася й приємно похолола, здригаючись, бо спогади про вчорашнє, мов котики, терлися об моє тіло.

— Я так і думала… — гмикнула вона, дивлячись собі під ноги, — тільки ти це… сестричко… Знаєш, обережніше… Ти ще зовсім дитина…

— І все-таки я вас не пропущу! — виник перед нами білявий красень. Я знову засміялася.

— Ану відійдіть! — видихнула Мирося, буквально захлинаючись обуренням. З виряченими очима й носом, який посмикувався, вона мала майже жалісний вигляд. Найприкріше було те, що якби вона поводилася хоч