Ада Самарка - Смак заборони

— Мені час іти. Уже одинадцята.

А він і далі мене гладив по смужці, що відділяла засмаглий низ живота від незасмаглого. Потім посміхнувся, зазирнув у вічі, й стався ще один поцілунок.

Торкаючись губами до мого вуха, він дихнув, посилаючи мене в черговий каскад дивних конвульсій:

— Настав час іти… йти… йти…

Я встала й мало не звалилася. Голова наморочилась. Хотілося лежати, качатися, кусатися… Вампір.

— Поправ одяг і опорядися.

Зіпер на шортах проспівав свою верескливу «сі».

— Люблю я цей звук… — сказала я Шер-Хану.

І тільки зараз, майже з переляком помітила, що майку ще на пляжі він надяг навиворіт. Мені не вірилося, що бажання володіти Адорою було таке велике. Невже він так мріяв про це, що поспішав назустріч щастю настільки сліпо?

Я стояла на ґанку, очікуючи, поки всі зберуться, й у всьому тілі жила дивна свербляча легкість. Можливо, вперше в житті я не відчувала на собі тягаря відсутності мерзотника. Шматочок моєї мрії збувся, причому, саме з найрозумнішого та найвигіднішого для мене боку — ми не вчинили згубного для мене статевого акту, і якщо тільки мій демон не вирвав оргазму від стискання моїх юних груденят і того поцілунку, то перемога все-таки моя. Залишити його в стані моторошної жаги саме до мене, втамувати яку нема анінайменшої можливості, — ось моя основна мета, от моє adoreau!

Коли ми вийшли з потаємної стежки на алею мушмули, Альхен сказав:

— Я думаю, нам краще разом на пляж не спускатися. Ти йди на ліфт, а я на сходи.

Унизу я, сяючи, відрапортувала Валентинові, що все зі мною гаразд, і почала назад на маяк.

Сусідське дитинчатко — пишнотіла Райка, вся в зеленьці, нерішуче запропонувала мені жменю смаженого арахісу і, перебуваючи десь неймовірно далеко, поділяючи НАШ арахіс із арахісовим Гепардом, я щиросердно закинула трохи пригорілі ласощі до свого грішного ротика. З моєї пам’яті якось зовсім вилетіло, що дівчисько занедужало на вітрянку саме після нашого приїзду й мені, яка не знала цієї хвороби, було якнайсуворіше заборонено з ним спілкуватися. До того ж, днями товстунка заразила й свою сестру. Про все змусила нагадати татусева рука, що вчепилася в комір моєї майки та змусила, клишаво переставляючи ноги, сторчголов летіти з ґанку. Райці було наказано: «Іди геть!». А мені, під акомпанемент її бігу підтюпцем, який громом відбивався від рідкісно акустичних сходів, було повідомлено, що я fucking idiot, дурепа остання і взагалі свиня, що мені, виявляється, начхати не тільки на власне життя, але й на життя всіх навколо, й що коли я занедужаю на бісову вітрянку (а сумнівів щодо цього вже не лишалося), то тримати мене буде ніде й завтра ж вони знову їдуть у Ялту (о, мій раю!!!) та візьмуть мені квиток на найближче число (а я з радощів і на подяку всім чорним силам, віддамся своєму бісові).

Потім був суд біля будиночку, й добродії присяжні винесли мені вирок: обмеження й навіть виключення будь-якого контакту з Марійкою, дотримання дистанції з усіма іншими й користування виключно власними посудом, рушником, капцями тощо. У відповідь на це я подумки зауважила, що тепер у мене є обопільно вигідний привід для спілкування з that one. Хотіла навіть бовкнути про це, але встигла тільки крякнути й була на половині того крякання перебита сестрою, котра мене чомусь назвала конякою. А татусь добив черговим залпом лайки. Ах, яким же тільки лемуро-черепахом я тоді не була?

Наостанок мене напоїли червоним терпким вином із розрахунком, що хоча б частина злісних бактерій поздихає. Валентин брав діяльну участь у всіх процедурах, далі відіслав мене чистити зуби та мити руки, а потім знову було вино. А далі вже майже нічого не пам’ятаю.

Цілу ніч мені снився наш потаємний дворик і хворий на вітрянку Гепард догоджав хворому на вітрянку Левеняті, й наш хворий на вітрянку стогін стрясав повітря та замурзаний зеленькою пейзаж недужої Імрайки.

Ніхто від цього особливо не страждав.

Учора. Велике вчора, яке в солодкому виключенні буває куди значиміше за буденне завтра, й навіть за сьогодні, що не встигло ще й початися. Я лежала в ліжку, думаючи, подавати знак про те, що я прокинулась, чи покачатися ще. Я люблю мріяти, мов личинка, згорнута в коконі зім’ятих простирадл, і плавно переходити з імрайських снів до імрайської дійсності (остання мені тепер подобалася значно більше, ніж тьмяні видіння, котрі навідували іноді мою розморену сонцем і водою голову).

Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен.

Із цими словами й опам’яталась я в ранковій Ебрі. Альхен — змінюється день, гавкають собаки, гавкає татусь, сичить щось у чиїйсь майстерні, сичить сестра. Змінюються обличчя. А я з ними й не з ними. Альхен… — повторювала я, крокуючи Сонячною стежкою в Лівадію.

Альхен… разом із супом і салатом. Альхен. Альхен. Альхен. Альхен. Я увесь час згадую. Ні, я увесь час там… там… там… Боже, чому ти дозволив мені закохатися в Диявола? Чому зараз? Чому в нього? Альхен. Альхен. Альхен. Чому я з ним не переспала? Я ж вільна… Ні, ну, як звучить — Адріана вільна! І я ж нічого нікому не завинила. Я ж взагалі нічого не робила — безневинні витівки в одязі на лаві паркового типу. Альхен… Альхен… Альхен…

Оскільки перша половина дня промайнула в позахмарній екскурсії Сонячною стежкою (фотографії, що зафіксували наші кислі пики, дотепер лежать у сестри в конверті фірми «Кодак»), Альхена я не бачила. Узурпатор усіх моїх думок зник.

Сієсту присвятили Зінчиній англійській.

— Що було вчора?

— Нічого не було. Його просто там не виявилося.