Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

в „бобик”, мене – у „Волгу”. Ієрархія, матір її так. Справді, цікава штука – життя. Ще вчора ввечері балакали, тихо-мирно все було… Їй, вочевидь, вже про все натякнули. Шкода.

– Ви помиляєтесь, Борис Володимирович. Ви знаєте скільки вам загрожує?

– Ні.

Майор сказав. „Розводить”, подумав Борис. Я не був відповідальною особою. Я не бухгалтер, мені похєр.

Як це так – „не був”, Борисе?!

– Ви думаєте, мабуть, що я жартую. А я ніколи в житті не був серйознішим, Борис Володимирович. Ви думаєте, що я беру вас, такого поважного чоловіка, на банальний понт? – Майор знову закурив. – Думаєте, якщо забрали тільки вас, то інші відмажуться? Ееее, ні. Це так, до закінчення повної перевірки. Просто ми почули від пана Герасимчука, Павла Дмитровича, ще раз нагадаю вам такого, власне ваше прізвище. Ми просто почали з вас. До речі, я ознайомився з вашим послужним списком… – Майор примружився. – Мене вразило. Чесно. Можна одне питання, Борис Володимирович, так би мовити, особисте?

– Можна.

– Чому вас не відібрали для тієї миротворчої акції на Сході? Ви ж подавали документи, я цікавився! З вашими-то фізичними даними і результатами!

Борис опустив голову. Хвилю помовчав, потім підвів очі і зустрівся поглядом з ментом.

– Все дуже просто. Цього ніхто не приховував. Один генерал в останній момент запхав свого синочка-бовдура, щоб відучити від занадто хорошого життя, яке той провадив. Але я підозрюю, що насправді – для заробітку і запису у особовій справі „учасник бойових дій”… Для кар’єри військового це дуже серйозний і вагомий пункт резюме. Далі бази його не випустили б. Суто внутрішнє патрулювання. Халява. Крайнім зробили мене.

– А ви чого туди так рвались?

– Фінансові умови контракту, – сказав Борис. – Проте гадаю, що свої гроші я б добряче відпрацював.

Майор задумливо відчинив вікно і закурив. Холодне повітря освіжаюче ковзнуло по кабінету.

– Зрозуміло… – врешті вимовив він. – Ну, гаразд. Повернемось до нашої справи. Так як вам належить право і честь першого шлюбного допиту, – майор кхекнув, – вам буде деяка скидка від тої цифри, яку я назвав.

– Чого ви хочете? – зло сказав Борис.

– Ооооо! Це вже зовсім інша розмова, дорогенький мій…

– Не називайте мене дорогеньким, – жорстко перебив його Ткачук. Його дратував подібний типаж солодкого хама. – Я вам не підар.

Майор здивовано глянув на нього.

– Як скажете, Борис Володимирович. Хоча не забувайте, що все у житті мінливе. Але я не про те… Чого ми хочемо? Відвертості, прізвища і цифри.

Ну, звичайно ж. А що ти думав почути, Борисе? Що вони хочуть відзняти двадцять порнофільмів за твоєю участю? Чи щоб ти їм помив підлоги в їх клятому управлінні? Чи десятивідсоткову скидку при закупівлі Товару? Допомогу по розвантаженню трьох вагонів алюмінієвого лому? Чотири рідкісні наклейки з Даффі Даком?!!

Вони хочуть прізвища і цифри.

Думай, Борисе, думай… Якщо закладеш Фірму – тоді не буде ні її, ні грошей, ні всього, що з цього витікає. Ще й невідомо досконало, якими і наскільки широкими зв’язками володіє керівництво. Цілком можливо, що тебе посадять на перо на другий день після прибуття на тюремні нари. Або опустять. Там ніхто в бійку чесно не полізе. Вальнуть чимось важким по голові і вперед. Тобто взад… Борис судомно стиснув щелепу. Йому згадалося вранішнє попередження високого мента.

Наврочив, старий пес…

А якщо буду сидіти тихо, нічого не говорити… Відкалатаю тих кілька років. Конфіскація? Я ще особливо нічого не нажив. От рахунок в банку тільки шкода… І машину. Але коли вийду – робота на Фірмі гарантована. І повага. І мені будуть винні. І за рік відновлю все втрачене. Юля, я впевнений, буде чекати. А менти хай доводять склад злочину і мою провину. Мало що Павлік нагородив. Набухався в сауні з дівками і вигадав, що ніби-то мене знає, а потім протверезів і в це повірив. Не знаю я ніякого Павліка!

Треба взяти себе в руки, Борисе. Могло бути гірше. Хоча куди вже гірше… Але ж все минає! Згадалися часи першої армійської бійки з „дідами”. Пам’ятаєш, Борь, як ти валявся з розбитою головою, в калябусі власної слини і крові, на холодному грибковому кафелі під умивальником? Тоді тобі здавалося, що це – кінець. А потім, гляди, і за півроку ви їм таких піздюлєй вломили перед дембельським поїздом! Казав Бодя, що тому рагулю з золотим зубом він навіть руку зламав… І все налагодилось. І вижив, і становища досягнув… Борис мимоволі погладив рожевий нерівний шрам, що витікав від лівої брови. Я вийду. Я обов’язково вийду. Я вийду. Я вийду… Я вийду!

Борис похмуро дивився просто перед собою на пластикову офісну настільну лампу.

– Відвертості не буде, – твердо вимовив він. – Я не знаю ніякого Герасимова.

Майор не здивувався.

– Герасимчука, з вашого дозволу, – поправив він. – Впертий ви чоловік, Борис Володимирович. Сподіваєтесь, що допоможуть? Як знаєте, воля ваша. Посидіть, подумайте…

– Я вже подумав, – огризнувся Ткачук.

– У вас ще буде достатньо часу для роздумів, пане Ткачук, – чомусь сумно сказав майор. – Можливо, це стане вашою єдиною розвагою на деякий час. Гляди і передумаєте. Всяке буває.

Майор підійшов до дверей і привідчинив їх.

– Проведіть пана Ткачука, – неголосно мовив він.

На порозі виріс дебелий спецназівець у масці.

– Отже, я заарештований? – холодно сказав Ткачук. – Прошу сказати: за що саме?

– Ви затримані до закінчення перевірки на Фірмі. Ваше підприємство підозрюється у випуску „лівої” продукції і махінаціях з фінансовими документами, а, отже, у несплаті податків. До зустрічі, Борис Володимирович, – в голосі майора знову забриніли незрозумілі нотки суму. – До завтра.

Борис підвівся і, глянувши тому у вічі, вийшов геть.

Кроки відлунням віддавались у широкому порожньому коридорі. Борис йшов, заклавши руки за спину, за ним тінню, крок у крок, ступав спецназівець. Символічно, як на мене, – вояк іде по шляху злодія. Ех, ніколи Бориско не думав, що буде так йти. Як отой мудило з автоматом – так. А як він…

– При-віт, при-віт! – пролунало над головою.

Борис смикнувся від несподіванки. Спецназівець суворо пхнув його стволом автомату.

– Не зупинятись! – грубо прикрикнув він.

Борис пришвидшив крок. Ехо ставало все гучнішим.

– При-віт-ка-жу! Ти-що-глу-хий?

– Хто це, бля? – хрипло прошепотів Ткачук і нерозуміюче повів очима.

– Хто-тре-ба! Бу-га-га! – відгукнулось ехо.

Тут ритм кроків Бориса і спецназівця збився і відлуння загуляло, завертілось, закружляло, затріпотіло невидимими крилами, увірвалось у вуха і ледь не розірвало барабанні