Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

на високі теми і той не поплескає його на прощання по плечу. Климовський завернув в перший зустрічний бар, замовив чарку горілки, мовчки випив її, розрахувався і попрямував в Інститут.

Хоча ні! Ти не правий, Гриня! Не байдуже, чим буде займатися людина! Кожному своє, як-не-як… Кожний мусить займатись Справою відповідно до свого Дару. Який же ж твій Дар, Гриня? Якщо тобі суджено творити – чому ж на шляху стільки перешкод? Чи я повинен заслужити право на свій Дар?

Чи просто зрозуміти те, що без нього Все стає Нічим?!

А яким Даром володів Кутузов? Мистецтвом усвідомлення? Чи прощення? Що ж таке зрозумів цей старий, що, незважаючи ні на що, залишився Людиною?! А я? Я зриваюся на своїх близьких і не приділяю їм достатньої уваги. Ну чого тобі ще треба, хлопче?! Дівчина пішла? Ти ще це пам’ятаєш? Фак її! Двічі фак її! Тричі! Окрема квартира, яка-не-яка робота… І з музикою все буде окей, сам розумієш, що на початках складно… Ще знайдеш ти своє місце під неоновим сонцем, май терпіння! Ти здоровий? Застуда?! Та мине вона дня за три, чого ти нервуєшся… Інтим регулярний? Дівчина кохана? От-от, а ти якусь там згадував. Так які в тебе проблеми, чувак?!

Гриня з розпачем поглянув у насуплене зимове небо.

– Що я повинен зрозуміти?.. Що я роблю не так?!

В цей момент в кишені завібрував мобільник. Гриня дістав телефон, але номер йому нічого не сказав.

– Алло?

Мама. Чому вона плаче?!

– Ма, де ти?!

Юлька хотіла до Батька на Фірму. Мама не мала уроків і повела дитину на екскурсію. І біля Фірми…

Час зупинився.

Батько, звичайно, вийшов їх зустрічати.

Юлька. Маленька Юлька побігла через дорогу… „Тато! Тато!”.

Вона в реанімації…

Гриня підняв голову до неба і з ненавистю сказав:

– За що?! – І побіг по засніженій вулиці, розштовхуючи перехожих.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

З гуркотом тріснув глечик:

Вода у ньому замерзла.

Раптом прокинувся я.

Мацуо Башо (Басе), 1644-1694

– Ну що, Борис Володимирович, будемо далі мовчати? Я вас вже п’ятнадцять хвилин благаю. Мовчите? Чи поспілкуємось про те, про се, про різне?

Борис мовчав. Говорити було нічого. І сенсу говорити не було теж. Він сидів, нервово розминаючи натерті кайданками зап’ястя.

Звичайно ж, все будуть вішати на нього. Це вже потім, коли факт його особистої провини буде живописно розписаний у протоколах допитів, творчості яких позаздрить будь-який літератор, Директор і компанія будуть шукати шляхи визволення Бориса з цупких обіймів податкової міліції… А до того моменту будуть робити все можливе, щоб „факт провини” залишився лише за Ткачуком. А далі будуть звертатися до народних обранців округу (неофіційно, звісно), через них знаходити шляхи до слідчих (а точніше до їх начальства, начальства начальства, начальства начальства начальства і так до безкінечності – до того, хто зможе владнати цю справу) – і тоді аж, за допомогою всіляких матеріальних викрутасів, доводити непричетність і безвинність Фірми у образі Бориса Ткачука. І це при тій умові, що ціна за визволення начальника збуту не буде надто високою. В інакшому випадку… Один за всіх, всі проти одного. Твої проблеми – однозначно залишаться лише твоїми.

В кайданках забрали лише Бориса. Решту керівництва, за словами адвоката, поспішно найнятого Директором, обмежили підпискою про невиїзд. Те, що адвоката найняли – це хороший знак. Значить, у тобі ще зацікавлені, Борисе. Або лише переживають за свій зад, показують ілюзію опіки, щоб ти не мав морального права тягнути когось за собою. Це я, виявляється, можу тягнути їх за собою… Адвокат урочисто обіцяв, що „це непорозуміння вирішиться в найкоротші терміни”, треба лише „заспокоїтись і не діяти в стані афекту”. Такий щуряка хитрий, на морді написано…

– Борис Володимирович, ви мене чуєте?! – підтягнутий майор присів по-американськи на краєчок столу і хруснув кісточками кулаків. – Я питаю: розмовляти будемо?

– Про що? – безучасно спитав Борис, піднімаючи голову.

– Та про долю вашу, дорогенький, майбутню! Можливо, не тільки вашу, але це вже час покаже.

– Давайте. Починайте.

Майор дістав пачку сигарет і закурив. Потім присунув стілець з-за столу поближче до Бориса і присів.

– Борис Володимирович, ви у дуже серйозному лайні. – Він сказав це так просто, неначе обговорювалась тематика погоди на наступний тиждень. – Курите? – Запитав майор, простягаючи пачку Борису.

Той заперечливо похитав головою.

– Ні. Дякую.

– Не треба мені дякувати, Борис Володимирович. Я не та людина, якій ви маєте дякувати. Дякувати необхідно Герасимчуку. Пам’ятаєте такого? Я вам нагадаю: Герасимчук Павло Дмитрович, той самий замдиректора, того самого „Захід-сервіс’а”. Він у нас в гостях щось дуже розхвилювався і повідав нам одну дуже цікаву історію про постачання одного з їхніх, незареєстрованих ніде складів… Ми аж самі не сподівалися на таку відвертість!

– Я не знаю ніяких незареєстрованих складів, – сухо вимовив Борис.

Он як. Павлік, ссссука… Тепер зрозуміло, чого вони намалювались на Фірмі, але взяли лише мене. Клятий „Захід-сервіс” з його „чорними” складами! Пропрацьовували, виявляється їх, а ми, точніше – ти, просто попав під раздачу. Ланцюг потягнувся. Хто, що? Борис Володимирович Ткачук.

Ох, Павлік, виявляється ти не лише з блядями в сауні добре щебетати вмієш. Соловейко граний… Якщо колись зустріну – піздєц тобі, Павлік. Можеш не сумніватися.

– Ну так, звичайно, ви може їх і не знаєте… Але повірте мені на слово, будь-ласка, що вони чудово знають вас.

– І що далі?

– О… Це дуже цікаве питання, Борис Володимирович! – Майор зі свистом видихнув тютюновий дим. – Особливо для вас. І відповідь, я вірю, ми знайдемо під час нашої з вами розмови.

„Хєра з два ми щось знайдемо”. Борис зрозумів, що зараз його збираються пробивати на відвертість, тобто на інформацію. Захочуть, щоб я здав структуру. Для моєї ж примарної і умовної користі. Але винних, вищих за мене по ієрархії, вони усе одно не дістануть. Борису згадалося як Володя колись давно розповідав історію про одне підприємство, керівник якого знаходився у розшуку кілька років, хоча жив преспокійно за адресою прописки і переховуватися навіть не мав на гадці. І всі відповідні структури знали про його місцезнаходження, проте ніхто його не рухав, тому що забагато на ньому було зав’язано усілякого бруду. Вистачало людей, які не мали бажання у ньому замурзатись.

– Від нашої розмови, пане майор, на жаль, нічого не залежить. Ви і самі це, мабуть, розумієте.

Борис згадав переляканий вираз обличчя Юлі, коли його запихали до казенної „Волги”. Щось здавило забиту сусідом скроню. Виявляється, урода цього