Юлія Ілюха - Неболови

вікно — кольорове конфетті великих надій повільно опускалося на запилене узбіччя. Вона обирає життя

Гудки. Трубка мобільного випльовувала їй у вухо лише гудки. Довгі й безнадійні, як січнева ніч для бездомного пса. Не дослухала їх до кінця, нервово відбила, набрала ще раз. Ще. Нарешті мобільний озвався голосом бабці:

— Альо! Вітько, це ти? А, Лідко! Чого ти так пізно дзвониш? Га? Не чую! Мати корову доїть. Шо таке?

— Ба, скажи мамі, що я скучила…

— Лідко, їй-богу, тобі стидно сюди дзвонити, то на ходу придумуєш, шо казати, аби поговорити тільки. От уже актриса! Матері не до твоїх вигадок. Півгороду картоплі на собі в погріб переперла сьогодні, тобі ж, здоровій кобилі, ніколи приїхати помогти. А шо там у тебе гупає так сильно? Гроза чи то музика така самашедша?

— Гроза, ба. Добраніч. Перекажи мамі, що я дзвонила.

Закинула телефон у кишеню, вийняла пачку сигарет. Клацнула запальничкою. Якби мати взнала, що вона курить, уперіщила би по спині лопатою, тою, що копала картоплю… Тут курили всі. Ліда викурювала пачку на день, хоча ще зовсім недавно кривилася, коли хтось випускав дим у її бік. Богема, блін. Колишня богема. Вона зробила ще дві затяжки і загасила недопалок.

Вибухи лунали дедалі ближче. Схоже, когось недалеко крили вісімдесят другим калібром. Міномет «волошка» розкидав своє смертоносне насіння. Воно проростало рваними ранами із землі, з людських тіл і душ. Ці рани загояться не скоро, ще довго з них сочитимуться біль, гнів, ненависть, помста. Кров за кров. Безкінечний кривавий цикл. Ліда вкотре замислилась, у чиєму збоченому мозку виникла ідея називати іменами квітів ті страшні штуки, які несуть горе, руйнування і смерть. «Волошка», «гвоздика», «гіацинт» або — не дай Боже — «тюльпан». «Тюльпани» залишали по собі десятиметрові вирви. «Нічогенькі такі цибулинки можна посадити, еге ж?» — невесело усміхнулася сама собі.

Поки міни лягали далеко, можна відпочити. Залізла в спальник, скрутилася в ньому клубком, наче кішка в нірці на сіннику, накрившись із головою. Вечори і ночі вже стали холодними. Жовтень мінливий, як болячки в старої бабці. Скоро приморозить. Уїдлива донбаська пилюка зміниться на брудний до сірини сніг. Ліда побачить його вперше. Сьогодні минуло три місяці, як вона приїхала в зону. Умощуючись зручніше, подумала про свою малу. Чи не холодно їй зараз? Чи є в неї дах над головою? Чи має що їсти? На самому дні брудного рюкзака Ліда ховала подарунки для неї: шоколадні цукерки, кілька кіндер-сюрпризів і ляльку, схожу на японську Барбі, яка дивним чином опинилася в одному з майже порожніх, побитих осколками сільмагів десь у секторі М.

…Вони стояли під весняною липою, готовою вистрілити в небо ніжними листочками з вагітних бруньок. Випадкова зустріч колишніх одногрупників на пішохідному переході, цілунки та обіймашки. «Гей, а давай на каву?» — «Побігли, я знаю тут недалеко пристойну кав’ярню». Цок-цок підборами по тротуару. Дорогою згадати всіх, але спіткнутися на одному імені.

— Макс… Хіба ти не знаєш? — він зніяковів і замовк. Щеняча радість від зустрічі кудись зникла. Утупився в носки своїх ядуче-зелених «конверсів», неохоче вів далі: — Йому ж це… ноги відірвало. Ну як відірвало, потрощило геть усі кості, — винувато глянув на неї. — Гангрена і все таке. Відрізали, коротше. Обидві.

Ліда заклякла. Шовковий шарф тріпотів білим прапором навколо шиї. Її співрозмовник чухав хіпстерську борідку, жалкуючи, що бовкнув зайве. Кинувся протирати окуляри, що враз затуманились.

— Як… — видихнула, майже не розтуляючи червоних занімілих вуст.

— Ну, як-як… В АТО. Ти ж знаєш, який він принциповий, побіг у військкомат, щойно ця заворушка почалася. Там його з радістю і загребли. Дурень… — Антон розпачливо махнув рукою. — Четвертий місяць у госпіталі. Усі наші в курсі, ми ж йому гроші на протези збираємо. Дивно лише, що тобі ніхто не сказав…

Небо тиснуло блакиттю. Хмарки вгорі нещиро посміхалися ямочками на пухких щоках. Ліда хотіла вдихнути дзвінке прозоре повітря — і лише хапала ротом вакуум, як риба в акваріумі без фільтру.

— Гей, ти о’кей? Давай сядемо десь, — злякався Антон, притримав її за рукав пальта.

— У порядку. Не треба цього. Йди, — відсторонила його рукою, створюючи невидимий бар’єр.

— Пробач… я не думав, що ти… пробач…

— Номер палати його є? — перервала. Ненавиділа, коли жаліють.

— Я пришлю СМС-кою, твій номер зберіг.

Якусь мить він невпевнено тупцяв на місці. Тоді підвів руку на знак чи то прощання, чи то підтримки, розвернувся і пішов у протилежний бік, не помічаючи, що на «конверси» налипла мокра земля з-під липи. Ліда притулилася спиною до дерева. Підбори глибоко вгруз­ли. За хвилину в сумці писнув телефон. «Хірургія, палата № 18».

Ніч, наче інквізитор, мучила безсонням, старими фотографіями і спогадами. Ледве переживши її, зранку Ліда пішла до госпіталю. Побачити його. Макса. Чоловіка, якому вона хотіла народити двох дітей — хлопчика і дівчинку. Вони знали одне одного, здавалось, тисячу років, але ніколи не були близькими настільки, як хотіла Ліда. Ні, не в сенсі фізичної близькості — просто вони дивились у різних напрямах.

Для неї, дівчинки із забитого села на п’ятдесят дворів на межі Харківської та Сумської областей, де суржик був настільки дрімучим, що ним говорила на уроках навіть учителька української мови, було величезною удачею вступити до столичного вишу. Зірок з неба Ліда в школі не хапала, на олімпіади не їздила, більше допомагала матері, яка ростила їх із братом сама, доглядати корів, годувати свиней та обробляти город. Та й які знання, правду кажучи, могли дати дітям математичка, що бігала на великій перерві доїти корову, чи географ, котрий щодня після уроків шукав металобрухт на звалищі?

Хоча красунею Ліду ніхто не назвав би: завеликий ніс, глибоко посаджені очі з короткими віями, м’ясисті губи та обличчя в ластовинні жодним чином не вписувались навіть у сільський стандарт краси, — була в ній харизма, та й характер дівчинка мала лідерський. Фізично доб­ре розвинена, з ладно скроєним тілом, вона бігала кроси, відтискалась і грала у футбол краще за хлопців, а ще виступала в художній самодіяльності на всіх шкільних та сільських святах. Особливо вправна Ліда була в трагічних ролях: коли заламувала руки на сцені клубу, усі сільські жіночки ридма ридали в залі.

Коли, з горем навпіл закінчивши одинадцятирічку, донька заявила, що хоче вчитися на актрису в столиці, мати лише покрутила пальцем біля скроні та сказала: «У сраку по раки, а не в актриси». Затуманена телесеріалами, Ліда тиждень ревла, доки мати не змилостивилась і не погодилася поїхати з нею в Київ, продавши для цього свій єдиний золотий перстень з камінцем.