Юлія Ілюха - Неболови

Столиця здалася з першого разу. Невідомо, що таке побачили корифеї акторської майстерності та режисури в цій некрасивій сільській дівчині, але Ліду взяли. Мати вже відверто шкодувала, що влізла в таку аферу — вона ж бо сподівалася, що донька з ляском провалиться і життя потече звичним плином. Вона сердилася все літо, але одну корову таки продала, щоб справити дитині гардероб та сховати решту грошей у потаємну кишеню доньчиного нового піджака.

Спершу навчання давалося Ліді важко. Жила вона в гуртожитку, а цей факт теж не сприяв бажанню гризти граніт науки — через кількість креативних друзів, що зростала в арифметичній прогресії, та постійні свята-гулянки з ними. Утім, після зимової сесії Ліда швидко второпала, що без стипендії їй невдовзі доведеться харчуватися сонячними променями та дощовою водою, підтягнула навчання і знайшла підробіток — на вільній касі у «Макдональдсі». За рік обтесалася і зовсім звикла до життя в мегаполісі, як і всі приїжджі дівчата, сподіваючись змінити статус лімітчиці на хай і не корінну, але киянку.

Макс перейшов до них на другому курсі. Високий, доладний, з рельєфним тілом і на перший погляд недбало вкладеним ледь хвилястим темним волоссям, ідеально рівними білосніжними зубами та прозорими блакитними очима, він скидався на американського кіногероя шістдесятих, убраного у сучасний одяг. За ним мліли всі красуні потоку, а він вибрав непоказну носату Ліду. Після цього загальнодівчача любов до Макса трансформувалась у ненависть до його обраниці.

Утім, любити його зблизька було значно складніше, ніж на відстані. Вони виявилися цілковитими протилежностями, наче іудей і мусульманин, пепсі і мінералка, зморшки і ботокс, наче чоловік і жінка. Кожна зустріч — як битва. Обидвоє хотіли її виграти, щоб не програти війну. Вони аж іскрили і били струмом, коли торкалися одне одного, наче двері в метро в морозну погоду. Закохані сварилися, розходилися, мирилися. Весна змінювала зиму, літо — весну, осінь — літо, осінь знову переростала в зиму.

Після захисту диплому Ліда поставила ультиматум: або одружуємось, або розходимось. Макс обрав перше і запропонував заскочити до РАГСу у вільну хвилину. І тут Ліда сказилась. Вона довго ревіла, розмазуючи ластовинчатим обличчям брендові туш та підводку, і, зриваючи голос, кричала, що він мурло і скотиняка, бо хоче позбавити її цього святого і святкового для кожної дівчини дня. Макс психонув і пішов у ніч попри незавершений скандал. Ліда витягла з шухлядки пляшку горілки і вперше в житті напилася. Апофеозом пиятики стало ритуальне спалення Максових речей у сміттєвому баці. Укупі з паспортом. Так невідворотно згоріли мости.

На стороннє око, розрив позитивно вплинув на Ліду. Життя закрутилося дзиґою. Її покликали грати в молодому перспективному театрі, почалися гастролі за кордоном. Прихильники, квіти, подарунки. «Талант і за довгим носом не сховаєш», — казали про неї позаочі. Самотньою вона була недовго. З’явився чоловік — старший, грошовитий, закоханий, але… чужий. Не минало й дня, щоб вона не згадувала Макса. Уникала колишніх компаній, де міг з’явитися він, вигадувала відмовки, щоб не зустрічатися зі спільними друзями, ходила іншими вулицями, їла страви, які з ним ніколи не куштувала, але все одно згадувала. Макс був її запущеною хронічною хворобою, яка вже ніби остаточно відступила, але щоразу поверталася і мучила з новою силою.

…Укладене стильними у своїй недбалості хвилями волосся, уміло підведені очі, червона помада на повних губах, дорога сукня — збиралась, як на побачення з коханим. Довго стояла перед дверима палати, шукаючи слів і сил. Важкі пакети з гостинцями обривали руки. У супермаркеті Ліда згрібала з полиць солодощі, випічку, фрукти, йогурти, ковбаси, сири. Прихопила навіть пляшку коньяку. За всім цим хотіла сховатися, як за щитом, захистити себе від того, що побачить у госпіталі. Здригнулася, коли її гукнула опецькувата санітарка, мовляв, чого стовбичиш, ішла туди — стоїш, іду назад — стоїш, заходь уже або йди собі. Налягла плечем, двері легенько рипнули, прочинившись, і вона увійшла.

У палаті стояло кілька ліжок, але зайняте було лише одне. На ньому напівсидів-напівлежав чоловік, укритий яскравою ковдрою. Ліда лише на одну мить затримала на ній погляд. Нижче від колін були тільки бавовняні червоні квіти та зелене листя, вони лежали пласко й рівно, без горбиків і без складок. Перевела очі на обличчя, спробувала усміхнутися.

— Здрастуй…

Колюча блакитна безодня. Дивився серйозно і стримано. Провів рукою по непокірному вихору волосся, не чорному, як пам’ятала, а сірому від сивини, обхопив п’ятірнею защетинене підборіддя. Раптом сплеснув схудлими руками, скорчивши гримасу:

— Ну здрастуй, Лідуська! Прийшла? Сказали-таки…

Вона кивнула. Мовчки стояла біля ліжка з пакетами в руках.

— Забери, не треба нічого, у мене все є, — махнув Макс на її ношу. — Або ні, роздай хлопцям. Навпроти Вишня, танкіст, до нього ніхто не ходить. От йому і віддай. Спитай там дівчат, у кого ще родичів нема, я всіх не знаю.

Гостинці бухнулись на підлогу. Підійшла ближче, впала на коліна, тицьнувшись носом в його руку. Сліз не було.

— Пробач мені, — прошепотіла. — Я так довго програвала в голові цю зустріч…

— А воно, бачиш, он як повернулось, — гмикнув. — Як там, «у кожного своя доля і свій шлях широкий»? Так, Лідунь?

Вона підвела голову. Макс сидів нерухомо і дивився на двері навпроти.

— Ні про що не шкодую, якби відмотати час назад — зробив би те саме. Уважніше б дивився під ноги хіба що. А так… Усе стається так, як має бути. Усе. Не там — так тут машина б якась переїхала, чи акули в Єгипті би погризли. Ти не приходь більше. — Поклав руку їй на волосся, розкуйовдив зачіску і почухав, як маленьке кошеня чи щеня. — Я впораюсь, ти ж знаєш. Ельвірі важко. Зі мною таке, ще й про тебе дізнається. Не приходь. Нічого вже не повернеш. Як би не хотілось. Живи з тим, що є. — У його очах не було ані краплини тепла для Ліди.

Вона незграбно підвелася на ноги, шморгнувши носом.

— Це дружина твоя? — спитала, сподіваючись почути негативну відповідь.

— Дружина. Скоро прийде. Не треба вам зустрічатися, ти ж сама розумієш.

— Розумію. Навчилася за стільки років, — заспокої­лась, відійшла на крок від ліжка, пильно глянула йому у вічі. — А я про тебе згадувала. Часто. Так часто, що без цього не минало й дня. Ну то таке, мої тимчасові труднощі. Вона тебе хоч не кине?

Він похитав головою.

— Отже, ні. Давай про всяк випадок телефон свій залишу, він змінився.

— Ні до чого це, — наче крижана брила.

— О’кей. Бажаю вам обом… чого там завжди бажають молодим на весіллях? Щастя і все таке. Пам-пам-парам-пам-пам-пам-пааам-парарам-парарааааарам… — Ліда проспівала захриплим голосом і обірвала: — Пакети — сам скажи дівчатам, хай рознесуть.

Пішла на вихід на здерев’янілих ногах, відчуваючи на плечах весь тягар світу.