Юлія Ілюха - Неболови

Віктора беззвучно відміряв час, і з кожною втраченою хвилиною напруження всередині Віри зростало. Вона свідомо відмовилася від вина і тому помітно нервувала, сміючись та говорячи невлучно; як у судомах, стискала побілілими пальцями останню чашку кави.

Після задушливого ресторану кипариси в парку пахли особливо гостро. Віра, немов агонізуюча риба, майже хапала ротом повітря з виразним ароматом глиці — від хвилювання в неї паморочилося в голові. Здавалося, її збентеження передалось і Віктору: з виглядом шкідливого кота він раз по раз поривався щось сказати, але лише тяжко зітхав та прокашлювався, наче несказані слова каменями застрягали в нього в горлі. Віра ж намуляла ногу незручними босоніжками, які взула сьогодні, щоб вразити Віктора, і від того ще більше злилася — на нього і на себе — за нерішучість.

— То що скажеш?

Зосереджено втупившись під ноги у тьмяному світлі ліхтарів, вона не розчула першого запитання і тепер здивовано поглянула на свого супутника, який з надією дивився на неї, аж пританцьовуючи від нетерпіння.

— Кажу, може зайдемо на півгодинки до мене, кави вип’ємо?

Віра так енергійно закивала головою, начебто не кілька хвилин тому пила каву, а взагалі ніколи в житті не куштувала. Як не намагався Віктор приховати свою радість, та все ж видно було, що саме на таку відповідь він сподівався. А Віра зітхнула з полегшенням — незворотність моменту її заспокоїла. Вона тихо ступала поряд із ним, немов ягничка, яку на мотузці ведуть до жертовника, усвідомлюючи: те, на що так довго чекала, скоро станеться.

Через низку заплутаних вулиць невдовзі дісталися помешкання, яке орендував Віктор, — воно було майже біля моря. Посередині крихітного двору, обвитого виноградом, під плафоном горіла електрична лампочка, унизу — накритий клейонкою стіл з кількома стільцями. Щось знайоме привернуло її увагу, і Віра на мить зупинилася. Килимки. На стільцях лежали килимки з капронових колгот. У попільничці на столі ще димів недопалок, але жодної живої душі не було видно.

Сама будівля з кімнатами — такий самий курник, як і Вірин, але трохи більший. У коридорі вона ледве не вдарилась об газову плиту, яка стояла майже посередині, випнувши боки. Віктор відімкнув одні з трьох дверей — за рештою двома було тихо, — увімкнув світло і, трохи соромлячись, завів її всередину кімнати.

— Сідай, — заметушився, скидаючи з крісла одяг.

Доки він вмикав електрочайник та грюкав у пошуках чашок, Віра навсібіч крутила головою, немов це тимчасове помешкання могло розповісти щось про свого короткочасного господаря. Стіл, два стільці, крісло, шафа — нехитре умеблювання охайної кімнати з посереднім ремонтом під «євро». Єдине вікно запнуте щільною портьєрою. Вірин погляд притягувало ліжко біля стіни. Вона не хотіла на нього дивитися — і дивилася, не зводячи очей. Клац­нув, вимкнувшись, електрочайник, запахло кавою. Вік­тор увімкнув світильник і загасив верхнє світло, від чого кімната засвітилася жовто-сірим, а стінами побігли довгі тіні. Підсунув стільця та поставив на дерев’яне бильце крісла чашки з кавою. У Віри тенькнуло в голові. Він щось говорив, сьорбаючи гарячу каву, посміхався, але Віра не чула — її вуха наче позабивало ватою.

Отямилася, коли відчула гарячу руку на своєму коліні. Сиділа сумирно, і рука осмілішала, поповзла вгору, а потім зникла, щоб з’явитися на тому самому місці, але вже під льоном сукні, на голому тілі. Віра заплющила очі, відчуваючи, як друга рука розщепляє ґудзики на грудях. Запустивши п’ятірню всередину бюстгальтера, Вік­тор стиснув грудь і важко задихав, а потім обхопив Віру за шию іншою долонею і присмоктався вологим ротом до її вуст, неначе намагаючись перерахувати зуби своїм язиком. Віра із зусиллям відвернула голову, дряпаючи щоку об щетину, утім, розпалений Віктор цього навіть не помітив. Він продовжував залишати мокрі, наче сліди равлика, доріжки поцілунків на її шиї. Розстебнувши сукню згори до пояса, вивільнив з бюстгальтера обоє грудей і припав до них, кусаючи. Вірі було боляче, але більше за біль пік сором від ситуації, у яку вона потрапила. Обличчя палало.

Урешті Віктор обхопив її під руками, підняв з крісла та штовхнув на ліжко. Сам навалився зверху, згрібаючи поділ сукні до талії. Рвонув труси донизу, стягнув їх геть, пожбуривши кудись у кімнату. Віра була навіть вдячна йому за те, що не став її роздягати повністю. Однією рукою впорався із ширінкою і притиснув її всім тілом, тицяючи щось між ніг. Ривок — і Віра схлипнула від різкого болю. Віктор засіпався зверху, роз’ятрюючи рану та перекриваючи дихання. Ще трохи — і він, голосно застогнавши, затих, перекотився з Віри на інший бік ліжка. На те, чого вона так боялася, знадобилося не більше п’яти хвилин. Розмазуючи обличчям сльози, Віра внутрішньо тріумфувала. Вона не сумнівалася, що досягла свого. Відсапавшись, Вік­тор обійняв її і поклав голову на груди, від чого Віру аж пересмикнуло.

— Мені час іти речі збирати, — сказала буденним голосом.

Лежачи, він обіперся на руку і здивовано поглянув на неї.

— Образилась? Я не хотів…

— Ні, мені справді час.

Сіла на ліжку, поправляючи бюстгальтер, один за одним застебнула ґудзики на сукні, обсмикнула перекручений поділ, мимохідь відзначивши плями крові на ньому. Поправляючи волосся, Віра зрозуміла, що загубила сережку, але шукати не стала — усе одно то була лише біжутерія. Нахилившись, зібгала у кулак труси — вдягати їх при Вікторові було нестерпно соромно. На купі одягу, яку він скинув з крісла, щось блищало — мацнула рукою, радіючи, що таки знайшла сережку… На долоні лежала обручка. Віра розтиснула пальці — і обручка впала туди, де й лежала. «Усі вони однакові», — зло подумала, підводячись із ліжка.

— Ну, бувай, — упівоберта картинно помахала рукою на прощання.

Спантеличений Віктор мовчки дивився на неї. Віра вхопила сумку, що лежала біля крісла, і вже прочинила двері, як її наздогнав його голос:

— Якщо ти сердишся, що я без презерватива, то не переймайся. Я в дитинстві на свинку хворів, дітей мати не можу. Ми з дружиною хлопчика з дитбудинку навіть узяли…

— Як? — вона різко обернулася, ударившись ліктем об одвірок.

— Так що хвилюватися нема чого… — Віктор похнюпив голову, і в поле його зору потрапили плями на Віриній сукні. Недовірливо глянув їй просто у вічі.

Віра вибігла з кімнати, перечепилася об каструлю біля газової плитки, кришка з гуркотом покотилася коридором. Шарпнула хвіртку і вирвалася на волю, у лабіринт покручених вулиць, якими бігла, не розбираючи дороги.

Підвівшись із ліжка, Віктор заварив каву, довго пив її, а тоді заходився прибирати в кімнаті. На підлозі знайшов обручку, а вдягнувши її, задумливо провів нею кілька разів по пальцю вгору-вниз. Перша за майже двадцять п’ять років подружнього життя зрада, яку він так довго планував, не принесла нічого, окрім внутрішнього спустошення.

…Під стукіт коліс потяга Віра востаннє роздивлялася свою фотографію — ту саму, у білосніжній сукні. Розірвала навпіл, склала дві половинки докупи — і знову розірвала. Ще, і ще, і ще. Дрібні клаптики фотопаперу леткою зграйкою випурхнули у відчинене