Богоміл Райнов - Пан Ніхто

долинає з бульварів. Ніч тиха, якщо не зважати на бензиновий сморід, що ним просякнуті повітря, асфальт і стіни будинків. Ніч належить мені, одначе я не можу використати її для сну.

Звертаю за ріг біля ортопедичного магазину, вітрина якого самотньо світиться у темряві, пропонуючи перехожим рипливі запорошені протези. Поглянувши у бік свого будинку, я раптом почуваю себе так, ніби мені хтось цупко затиснув шлунок. «Ягуар» зник.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Я зручно влаштувавсь у блідо-рожевому кріслі, втупивши погляд у картину, й силкуюсь не заплющувати очей, бо знаю, що зараз же засну. На стіні висить «Купальниця» Ренуара — звичайно, репродукція. Франсуаз обрала цю картину, певно, лише тому, що її рожевий колір гармоніює з загальним тоном інтер'єра. Купальниця, як завжди на картинах, не купається, а тільки вдає, ніби витирає свої пухкі червоні тілеса. її намальовано мінливими невиразними мазками, по-ренуарівськи, та мені вона здається зовсім туманною, якоюсь тьмяно-рожевою плямою на врочисто-сірому тлі шпалер.

— Так ти спиш? — раптом чую жіночий голос. — Боже мій, таким я бачила тебе вперше і таким бачу востаннє…

— Сподіваюся, сьогодні ще не остання наша зустріч, — сонно бурмочу я, насилу розклеплюючи повіки.

Франсуаз у білому халаті, її чорне волосся обмотане також білою хустиною. І хоч білий колір — це, власне, ніщо, вона мені здається навдивовиж знадливою. Цій жінці личать усі кольори.

Ось уже цілу годину я куняю в сіро-рожевому кріслі. Досі ми обмінялися лише кількома фразами, головним чином це були її лайки з приводу моїх несподіваних візитів, коли вона мене зовсім не чекає.

Потім, щоб мене покарати, а можливо, щоб скористатися нагодою, що я так рано розбудив її, Франсуаз пішла приймати ванну, а мені довелось розважатись «Купальницею» Ренуара.

— Що ти запропонуєш мені випити? — питаю я, бачачи, що господиня прямує до кухні.

— Сірчанки. Вона трохи неприємна, зате відразу ж полегшить ті пекельні муки, які чекають тебе попереду.

— Ніхто не знає, що чекає його, — недбало відповідаю я.

З кухні лине неприємний шум електричної кавомолки, нагадуючи скрегіт бормашини. Потім чути плюскіт води з крана й грюкіт посуду. Нарешті на порозі знову з'являється Франсуаз.

— Гадаю, ти маєш дуже невиразне уявлення про правила нашої гри, — зауважує вона. — Якщо ти виплутаєшся — ми з тобою. Якщо ж потрапиш у пастку — вважай, ми навіть не знайомі.

— Знаю. Тільки оця твоя відданість до самозабуття й підтримує мене у скрутні хвилини. До речі, на біса ці пояснення?

— Бо я відчуваю, що ти накоїв якихось дурниць. Інакше б не прийшов будити мене так рано.

— Так, ще й яких дурниць! Учора ввечері…

— Даруй, — каже вона, — але не розповідай нічого, поки ми не вип'ємо кави. Жах як не люблю слухати зрання неприємні речі.

Вона знову зникає на кухні, а я втуплююсь у «Купальницю», вирішивши зайнятися проблемами малярства, аби не заснути. Власне кажучи, жінка може мати таке червоне тіло лише в випадку, якщо її занурити в окріп, що, звичайно, роблять не з жінками, а з раками. І все ж таки ця рожевість приємна, вона заспокоює, надто коли дивитися на неї як на невиразну пляму…

— Нещасний! Знову спиш!..

— Невже? — невдоволено гугнявлю я, розплющуючи очі — Де там «знову», коли я вже дві ночі навіть не прилягав.

— Мушу тобі нагадати, що через тебе останнім часом я теж сплю погано… їж!

Сніданок подано з кухні на маленькому пересувному столику з коліщатами. Взагалі в цьому ательє все добре влаштовано, шкода лише, що біля столика немає ліжка. Я беруся до їжі без апетиту, не відчуваючи навіть, що їм, крім смаку гарячої підбадьорливої кави. Кава, здається, розбурхує мене, бо я згадую всі свої дотеперішні пригоди й розповідаю Франсуаз про небажану вечірню зустріч із Вороном і Вужем у затінку заможного особняка.

— Ти так і зостався новачком у нашій професії, — зітхає Франсуаз, припалюючи сигарету. — Як можна було не відчути, що вони поруч?

— Їх спочатку не було. Вони ходили навколо будинку.

— Вони зрозуміли, що ти підслуховував?

— Не думаю.

— Вони могли легко перевірити це.

— Я вмикав прилад зовсім тихенько.

— Вони могли це легко перевірити, — повторює Франсуаз, — коли ти вечеряв у ресторані.

— Шухлядка для рукавичок була замкнена потайним ключем.

— Потайним ключем!.. — Вона презирливо кривить губи. — Вони могли викрасти автомобіль…

— Так вони й зробили…

— Невже? — жінка кидає на мене нищівний погляд.

— Але я встиг сховати прилад.

— Де він зараз?

— Удома. Під паркетом.

— А другий?

— Другий, на жаль, залишився в «ягуарі». Однак я не вірю, що вони знайдуть його.

— Не віриш… Ач, який скептик.

— Вибачай, але я не міг поратися в машині на очах у тих типів, бо остаточно б викрив себе.

— Ти вже й так остаточно викрив себе. Куди ти заподів пістолет?

— Сховав у нову бляшанку з-під мастила «Шелл».

— Ах, у мастилі! Тобі навіть відомо, що зброю треба добре змащувати! Ти справді великий інтелектуал у цій справі.

— Облиш свої недоречні жарти, — кажу я. — В бляшанці немає мастила, там ганчір'я.

— А чим ти пояснюєш те, що вони викрали твого автомобіля не коло ресторану, а біля будинку?

— Спочатку вони не мали такого розпорядження, а потім їм наказали, і вони виконали наказ.

— Але у проміжку між тими наказами, очевидно, щось сталося. Що саме?

— Навіть не уявляю. Дещо скоїлось, та це не стосується автомобіля…

Я запалюю свою «зелену» сигарету, в думці бажаючи Мері Лямур щастя, бо інакше…

— Я вже казала тобі: облиш свою звичку тримати мене в напруженні!

— Франсуаз, убито Димова.

Жінка пронизує мене гострим поглядом.

— Твоя робота?

— Не верзи дурниць.

— А хто?

Коротко викладаю їй цю історію, не замовчуючи вжитих мною заходів щодо захисту вбивці.

— Поліція не підозрюватиме артистку… — зауважую я.

— Бо вона одна з твоїх коханок…

— Знову ти мелеш казна-що! В наших же інтересах викликати сумнів, — нехай він упаде на людей з Центру, а не на випадкових жертв, як Мері. Це завершить ланцюгову реакцію.

— Боюсь, щоб у цій ланцюговій реакції ти не став четвертою ланкою…

— Не виключено, якщо ти не допоможеш мені розшукати мою машину. Я без неї — як без рук.

Франсуаз підводиться й іде до спальні, де стоїть телефон, але перш ніж подзвонити, старанно причиняє за собою двері. Неделікатна й підозрілива, як податковий чиновник.

Вона надто довго сидить у спальні, а коли виходить, я розумію, в чім справа. Франсуаз зняла з голови хустку і вляглась у красивий шовковий пеньюар у синіх і білих квітах.

— Люба моя, ти така чарівна в цьому пеньюарі,