Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

24 години нудьги. Нарешті Москвин знайшов цю розвагу в театрі. Всі чужинці і всі москвини кажуть, що москвини є великими театроманами. Це правда, на театр вони ніколи грошей не шкодували. Московський уряд привозив чужинців акторів та музик десятками, платив їм великі гроші і також не шкодував грошей на вишколення своїх акторів та музик (серед них багато було українців). Дідичі в своїх маєтках мали свої власні театри з своїми кріпаками — акторами та музиками. І тепер Уряд СССР не шкодує грошей на театр; актори, драматурги, музики є найвище оплачуваними урядовцями в СССР. Своїх театральних та музичних творів вони не мали, і тому мусили звернутися до нелюбої їм Европи. В XVIII ст. в Московщині ставилися виключно італійські опери та французькі комедії і драми.

Разом з європейським театром, природно, заблукали до Московщини і тодішня європейська література, яка — з причин, наведених вище, стала для Москвина, поруч з театром, лише іншою РОЗВАГОЮ, і тому європейська література ані на йоту не вплинула на культурне, громадське чи політичне життя Московщини, що і далі лишалося таким, яким було. Европейська література для дворянства XVIII ст. (а пізніш і для інтелігенції XIX ст.) була ЛИШЕ МОДОЮ. Але, крім мотиву моди, був ще один мотив захоплення європейською літературою.

Москвин, як і кожний дикун, при зустрічі з вищою, як у нього, цивілізацією, хоч і не розуміє її, проте інстинктово відчуває її вищість, а свою нижчість. Він відчуває у вищій цивілізації і культурі СИЛУ, а тому, як і всякої сили (тим більш — йому не зрозумілої) боїться, а з того страху і ненавидить. У глибокій підсвідомості дикуна зароджується, а при довшому контакті з цивілізацією — закріплюється у нього почуття власної меншвартости (інфіріориті–комплекс). Психологи кажуть, що кожний, хто має інфіріориті–комплекс, інстинктивно намагається рятувати своє ЕҐО (Я) хвальством, пихою (психологічна рекомпенсація). Хвальство, пиха є цілком певною ознакою присутности у хвалька почуття його меншвартости.

Усі чужинці одноголосно (див. VIII розділ) свідчать про патологічну пиху всіх москвинів — від царя до мужика включно. «Масква всєму міру ґалава», — каже московський мужик; «Масква — III Рім, а IV нє бивать», — каже московська Церква; «Масква — мєсія міра (світу)» — каже московська інтелігенція; «Масква — вождь міравова пралєтаріата», — каже московське робітництво. Але, відчуваючи жалюгідну комічність цих претензій дикої, відсталої на кілька століть від Европи Московщини, москвин шукає в європейській літературі ВЖЕ ГОТОВИХ рецептів, приписів, шляхів, як «даґнать і пєрєґнать» Европу. Вже готових, вироблених європейцями, бо ж примітивний і ледачий розум москвина не мав сили створити свій власний план, як «даґнать і пєрєґнать».

Як ми бачили поперед, духовість москвина історично сформувалася в діяметрально протилежну європейській. Зміст, дух європейської культури був надто чужим (протиприродним, як висловився В. Чемберлен) москвинові, тому москвин не міг того духа відчути. Не маючи інтелектуальної сили зрозуміти розумом, ані відчути душею змісту і духа європейської культури, не лишалося нічого іншого москвинові, як сліпо, безкритично мавпувати її зовнішні форми. Але навіть і самі лише форми не змогли змавпувати розумно, с. т. пристосувати їх до специфічних московських умов; вони просто механічно перенесли європейські форми на цілком відмінний від європейського культурний і психологічний ґрунт Московщини. Тому нема нічого дивного, що ті форми обернулися в Московщині спочатку в жалюгідну карикатуру за імператорів (як, напр., реформи Пєтра І), а за теперішніх диктаторів — у жахливий, кривавий абсурд.

Карикатуру культури, за влучним окресленням А. Кюстіна, в Московщині бачили чужинці і дехто з москвинів. В полеміці т. зв. «западніков» (прихильників європеїзації Московщини) з т. зв. «словянафіламі» (московськими націоналістами) знаходимо велику кількість ілюстрацій до вище сказаного. (Цього цінного для нас джерела ми ще не використали в нашій пропаганді). Московський історик В. Ключєвскій, що з його університетського підручника історії ми чимало наводили, бачив корінь лиха і вказував на нього своїм землякам в надії, що вони зрозуміють і стануть на шлях, яким іде все культурне людство. Як бачимо, ті його надії гірко завели. І не могли не завести: Московщина і Европа (с. т. і Україна) — це ДВА ПРОТИЛЕЖНІ, ВЗАЄМНО ВИКЛЮЧАЮЧІ СЕБЕ світи. Це вогонь і вода, які, стикаючись, дають пару, що або розвіється з вітром у безвість, або спече атомовим порохом світ. Та дамо слово самим москвинам.

В. Ключєвскій пише: «До Петра І московський народ у всьому злому, що робилося, обвинувачував уряд, а ніколи царя. Пьотр же зійшов з височини, на якій ховалися його попередники, і з’явився серед народу не в короні і порфірі, але з сокирою в руках, з люлькою в зубах; працював як матрос, одягався і курив, як німець, пив горілку, як солдат, лаявся і бився, як гвардійський старшина. Москвичи мимоволі почали сумніватися, чи Пьотр був справжнім царем? Цей сумнів посилювали новаторства, що їх запроваджував Пьотр: гоління борід (святощі для тодішнього Москвина. — П. Ш.), німецький одяг, куріння диявольського тютюну, поїздки до єретичних країн, зміну календаря — все це говорило, що Пьотр був антихрист. Цей сумнів був дуже поширений не лише серед простого народу, але й серед вищих кіл суспільства (Тамбовський єпископ, князь Хованскій та ін.). Навіть у домі самого митрополита велися дискусії на цю тему. Виконавці Петрових реформ не були щирими їх прихильниками, а робили їх лише з мотивів власної кар’єри. Найближчі до Петра люди були не реформаторами, а слугами Петра. Пьотр хотів своєю «дубінкою» викликати самодіяльність рабської суспільности, хотів через рабовласницьке дворянство завести науку й освіту — ці обов’язкові підстави і передумови самодіяльности. Пьотр хотів, щоб раб, залишаючись рабом, діяв свідомо і вільно. Пов’язати деспотизм і свободу, освіту і рабство. Цю проблему, цю «квадратуру кола» намагаємося ми (москвини. — П. Ш.) пов’язати від Петра понині… Московський посол у Франції ніяк не міг зрозуміти: яким чином там люди живуть по своїй волі і не жеруть один одного; вельможі не сміють сваволити; самодержець–король не може взяти з своїх підданих копійки без згоди парламенту, діти вчаться без батога і т. п. Він був свято переконаний, що ці «абнормальності приведуть до повної анархії» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історії»). Тут до історії В. Ключевского буде на місці додати такий факт. В Естонії, по окупації її москвинами в останній війні, заходить до крамниці взуття московський полковник із старшинами. Він питає крамаря, чи не міг би він продати пару чобіт без ордера (в СССР продається лише тим, хто має «ордер», с. т. дозвіл купити), обіцяючи прислати