Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

для дикуна нажертися, напитися, мати самицю і не працювати. Цей дикунський ідеал життя був і донині є найвищим ідеалом цілої московської нації. Цей ідеал (нажертися, а не працювати) разом з інстинктовою жадобою дикуна нищити все вище за нього (бо у всім вищім він чує небезпечну для нього силу) є основою московського імперіялізму. Саме це, а не патріотизм, не жадоба слави, розвитку, добробуту, осягів, величі нації чи держави. Це і виявилося аж надто яскраво в московському дворянстві.

Одержавши землю з кріпаками як винагороду за службу державі, московське дворянство від першопочатків Московської державности всіми силами і вперто намагалося скинути з себе ту державну службу, той обов’язок, за який, власне, і одержали землю.

Воєвода Посошков у своєму рапорті («А ратнам павєдєніі») до міністра Головіна ще в 1701 році гірко нарікає на боягузтво, нездарність дворян для війська. Він пише, що дворяни у війську думають не про те, як побити ворога, але молять Бога, щоб Він післав їм легку рану і поміг втекти додому. Заводячи примусову освіту для дворянства (від якої вони втікали), Пьотр І, щоб їх заохотити до освіти, обіцяв — офіційним указом — не брати до державної служби тих, хто скінчить школу. (Чи можна знайти десь у світі подібний курйоз?). Дворянство посадило Єкатєріну II на трон, і Єкатєріна нарешті звільнила дворянство від обов’язку служити державі, ба навіть від обов’язку платити державні податки.

«Звільнене від державної служби дворянство, здавалося, мусило стати класою великих рільників, бо ж в їхніх руках скупчилася головна продукуюча сила нації — земля з прикріпленими до неї робітниками. Дворянство мало би стати головним рушієм національної господарки. Але вільне від державної служби дворянство не стало ані рільничою класою, ані рушієм національного господарства. За Єкатєріни II переважаюча кількість дворян жила по містах, а свої землі давала селянам на «оброк» (оброк — плата встановленої суми грошей від голови родини без огляду на те, чи вродило, чи ні. — П. Ш.). Причин до того було дві. Перша — політична. Дідичі боялися жити в своїх маєтках на селі. Друга — економічна. Дідич мав право сам безапеляційно встановлювати висоту «оброку» для своїх кріпаків. Він не дбав, звідки ті гроші кріпак дістане. Отже, нещастя неврожаю перекладалося на плечі кріпака. Вродило чи ні — оброк має бути заплачений в повній висоті (точнісінько, як в СССР. — П. Ш.). Життєвий досвід показав, що оброчна система приносить, крім певности, і більші прибутки, як система панщини, не згадуючи вже про те, що при системі панщини дідич мав доглядати працю своїх кріпаків» (за В. Ключєвскім).

Не маючи ніяких обов’язків, маючи щоосени певну суму грошей без жодного зусилля зі свого боку, московський дворянин–землевласник мав 24 години на добу вільного часу, не знав, що з ним робити, нудьгувався. Чужинці свідчать, а В. Ключєвскій підтверджує, що «московський дворянин культурно і морально не був вищий за московського мужика». Отже, як для мужика, так і для московського дворянина найвищою насолодою було обжерство, пиятика, розпуста. Цим і заповнював московський дворянин свої вільні 24 години на добу, як про це свідчать чужинці і московська література.

Як повстало неробство московського мужика — ми говорили. Тепер бачимо, як повстало неробство московської провідної верстви — дворянства. Отже, вся нація набула цю прикмету. Неробство, ледарство стало одною з національних рис московської нації. Наскільки ця риса була глибока, видко з того факту, що московські міщани часто переходили в кріпацтво добровільно, бо кріпаки платили менші податки, ніж міщани, і кріпак мав свого «батюшку».

Розгульне життя та розподіл маєтку поміж синами й онуками вимагало все більше і більше грошей. Ледаче і малокультурне (часом малописьменне) московське дворянство не могло знайти способів збільшити свої прибутки інакше, ніж збільшенням висоти «оброку». Останній щороку ріс чимраз більше, напр., за 15 років (1768–1783) виріс з сорока копійок до 3 рублів, с. т. в сім разів, а наприкінці царствування Єкатєріни II виріс до 5 рублів. Перерахувавши ті 5 руб. оброку на десятину (гектар) землі, виходить 11 руб. з десятини, отже, сума, що перевищує кількаразово оренду десятини навіть за наших часів, коли ціни на землю виросли кількаразово. Коротко, ті «оброки» були РУЙНАЦІЯ селян, с. т. руйнація ВСІЄЇ господарки держави, бо 90% всієї економіки Московщини було рільництво і зв’язаний з нею промисел.

Від економічного (а від цього і політичного) краху імперії врятувала її багата Україна (як і в 1920–30 рр.). Податки в Україні були в два і пів раза вищі, ніж в Московщині (те саме і тепер в СССР). У Московщині платили з десятини 49 коп., а в Україні — 1 руб. 21 коп. Тут лежать корені страху ВСІХ москвинів (мужика включаючи) втратити Україну і причини гарячкових зусиль розбудувати рільництво і промисловість у Сибіру, хоч би ціною повної руїни України, яку, однак, не сподіваються вдержати в своїх руках. Втратити Україну — це значить самим братися до праці, а працювати — це для Москвина кара, гірша за кару на горло.

Англійська шляхта сама шукала нагод послужити своїй батьківщині, і то без заплати. (Ще й нині члени палати лордів не дістають ані сотика за сповнення своїх функцій). Більше того! Англійська шляхта за гроші, одержані з землі, розбудовувала промисел і торгівлю. Вона посилала своїх молодших синів (з ризиком для їх життя) в невідомі далекі краї здобувати для англійської індустрії сирівці і ринки. Московська ж шляхта руйнувала свою державу надмірними оброками, своєю ненажерливістю, пиятиками, неробством, втечею від своїх обов’язків. А наслідок — пара маленьких острівців виросла в найкультурнішу і найбагатшу світову імперію з високим життєвим рівнем УСЬОГО населення, а величезна, на одній шостій земської кулі розлягла Московська імперія, зі всіма її великими природними багатствами і донині годує своє, населення «дармоднями».

Найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвскій пише про Москвина за кордоном: «Я радше все своє життя проживу в киргизькому шатрі, ніж поклонюся німецькому богові. Я в Німеччині живу недовго, все ж усе, що я встиг тут побачити і перевірити, обурює мою татарську вдачу. їй–богу, не хочу такого добра! Робити, як віл, щадити гроші, як жид? Ні! Я волію «дебаширіть» по–московськи» («дебаширіть» — це безглуздо ламати, нищити для розваги. — П. Ш.) (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). Та «дєбаширіть», напиватися, обжиратися, розпусничати набридне навіть москвинові. Цей дикун хотів ще якоїсь зрозумілої його дикунському розумові розваги. Від європейської науки він тікав, як чорт від ладану, отже, і нею не міг заповнити свої