Вікторія Леонідівна Гранецька - Мантра-омана

Усі медсестри плакали. Енн Марі презентувала йому ексклюзивні права на друк російською мовою її таких геніальних книжок. А ти подумала про ту безгрішну дівчинку з німбом святої, якій тепер доведеться шукати нову роботу.

А потім дістала маленьке люстерко, турботливо залишене Ксєнією у твоїй палаті, і без почуттів взялася себе розглядати. Дівчини з картини більше не існувало. Вона померла, коли викинулась із даху п’ятизіркового готелю. Замість неї з’явилася змучена постійними нападами пекучого болю, пошрамована істота в бинтах, безнадійно залежна від медикаментів, що відпускалися лише за рецептом лікаря. Істота, яка ходила під себе (санітарка, що виносила судно, матюкалася і ненавиділа свою роботу). Істота, що відчайдушно заздрила мертвим.

2

Наступного дня прибув пластичний хірург, виписаний Енн Марі Скотт зі всемогутніх Штатів.

— Він був у команді лікарів, які свого часу кроїли Майкла Джексона, Бейонсе Ноулз та МЕНЕ, — з гордістю повідомила тобі на вушко Енн Марі.

— Зробите з мене Майкла Джексона? — чомусь запитуєш ти.

Лікар ніяковіє. Певно, Джексон навіть після смерті був гарніший за тебе.

— Вона жартує, — поспішає втрутитись Енн Марі. — Гадаю, щось схоже на Демі Мур нам підійде.

— Ні! Хочу бути, як Мерилін Монро, — скомандувала ти, зрозумівши, що можна обирати.

Звісно, Мерилін Монро із тебе не вийшло. Але й на себе схожою ти вже не була. Глибокі ями та рівчаки із рваними краями поступово затягувалися, танули, однак сліди від шрамів лишилися. Щоправда, тепер вони нагадували тоненькі розмиті рубці-лінії, наче затерті грубим наждачним папером. Шліфування. Наразі це все, чим можна було зарадити.

— За рік, — сказав Пігмаліон Зі Скальпелем, — процедуру можна буде повторити, і тоді від шрамів лишаться хіба… примарні візерунки, які можна буде помітити лише неабияк приглядаючись, та й то в бездоганному освітленні. А зараз вам треба вчитися накладати професійний грим. Так-так, професійний грим! Навчитеся — і зможете брати участь хоч у конкурсах краси…

Невинний жарт. Однак тобі пристрасно хочеться вбити жартівника, дарма що він реставрує тобі твій писок. І ти вирішуєш більше не повторювати жодних процедур, і авжеж — не накладати ніякого гриму. Хай оточуючі милуються тим, що є, бо конкурси краси тобі до самої сраки, та й зваблювати нікого ти не бажаєш.

Енн Марі Скотт від обурення ледь не втрачає свідомість. До самої сраки?! Не бажаєш?! Їй ще бажається, а тобі, бачте, вже ні!..

Хирлява постать пластичного хірурга, відчувши чергову сутичку, в котрій, не доведи Господи, і його персона може постраждати, тихенько вислизає з палати. Разом з хірургом випаровується і твоє роздратування.

— Добре, — безсило відкидаєшся на подушку. — Поговорімо про це десь за рік. А зараз, сподіваюся, я вільна?

Однак Енн Марі непросто було зупинити, дарма, що вона бачила, як ти стомилася. Бо ти дуже швидко стомлювалася.

— Вільна? Е ні, моя люба, це фізично ти… гм… майже видужала, наскільки воно для тебе можливо. А психологічно — ще й не починала! Гадаєш, я не бачила? Якби ти вже могла ходити, то зірвалася б на ноги і мокрого місця не залишила б від цього достойного чоловіка — пластичного хірурга, який, між іншим, прагне повернути тобі красу!..

— Не треба мені краса! — зриваєшся по самій лише згадці про Пігмаліона. — Хай лишається там, куди вона поділася!..

Енн Марі дістає із сумочки картку-візитівку:

— Ось гарний спеціаліст. Щойно підведешся з ліжка — ходитимеш до нього двічі на тиждень.

— Психоаналітик?! — вереснула ти. Нащо тобі психоаналітик? Твій менталітет, котрого ти (на відміну від неї) не мала де, як і коли позбутися, нізащо не дозволить тобі ХОДИТИ ДО ПСИХОАНАЛІТИКА.

Однак нічого не здригається у витончено-спокійному обличчі Енн Марі:

— Не хочу, щоб ти знову думала про дахи.

— Чорт, я цього й не робила!

— Сумніваюся. Ти намагалася скоїти самогубство, дитинко, а це вже серйозно.

— Повторюю, я цього не робила, — вкотре згадуєш Ловця Снів і слова, якими він змусив тебе стрибнути. — Та я ніколи по смерті Влада й не була у тому готелі…

Енн Марі Скотт тільки трохи що зблідла. Далі витягла із тієї ж сумочки копії готельних квитанцій і жбурнула їх тобі:

— А це вже неправда! Ось доказ! Безліч разів поспіль ти знімала там номер на ніч, спала в ньому сама, а на ранок щоразу їхала додому і лягала у власне ліжко. Крім того, останнього разу, коли…

І нащо ти оце брешеш? Бо вона знає, так, вона знає, що ти брешеш! А вона ж завжди вчила тебе казати правду, тільки правду і нічого, крім правди! За винятком хіба того випадку, коли сама набрехала тобі про твого батька…

Але то була «ложь во спасєніє», і ти, коли матимеш своїх дітей, звісно ж, це зрозумієш. А поки що — не смій їй більше брехати! Не смій, бо в неї знову розболиться серце (хіба мало вона від тебе натерпілася?), і коли вона помре (від серцевої недостатності, звісно), це ти будеш винна!

Ти завмираєш:

— Нащо мені дурити саму себе? — питаєш вже зовсім тихо.

— Це ти мені скажи! Хоча ні, мені не треба, я вже по горло сита твоїми витівками! Скажеш психоаналітикові! — і вона демонстративно рушає до дверей.

Тобі хочеться крикнути їй услід ще якусь гидоту, бо дістала вже:

— Сама ходи до свого психоаналітика! От кому він не завадить!

Зупинившись за крок від дверей, Енн Марі Скотт велично озирається:

— Ти щось сказала, люба?

— Тобі причулося! — біль знову починає неквапом підбиратися до тебе, тож ти не маєш бажання розпочинати чергову народно-визвольну війну.

— Я теж так думаю. Бо навряд чи тобі є що сказати, — і за нею з гідністю зачиняються двері.

Ти будь-що вирішуєш навчитися ходити. І не до психоаналітика.

3

Минуло півроку. Настав день урочистої виписки з лікарні. Ти стоїш (насиділася за півроку) навпроти старенького головного лікаря у його кабінеті, де так само пахне ліками, і покірно чекаєш, доки він заповнить необхідні папери і розкаже, як тобі відтепер треба жити.

Так і є. Протофол, лідокаїн, ксанакс, золофт, паксил, демерол, деприван — це лише неповний список знеболювальних, заспокійливих, антидепресантів та міорелаксантів. З часом дози і спектр медикаментів доведеться збільшувати…

Ні-ні, кілька років ти ще проживеш. Доки рятівні препарати тебе не вб’ють. Печінка ж не вічна. Та й нервова система також. Але років два-три він гарантує точно. Якщо припиняться напади люті, можна буде навіть влаштуватися на якусь простеньку роботу. Та вона не повинна бути пов’язана з людьми, звісно. І твоя мати має рацію — без психоаналітика тобі не обійтися. Ну