Вікторія Леонідівна Гранецька - Мантра-омана

— Якому похороні? — Енн Марі падає на принагідно підставлений кимось стілець. — Боже! Ця дитина мене в домовину зведе!..

Отже, ти в лікарні. Не на кладовищі. Однак про всяк випадок кіношно перепитуєш:

— Де я?..

— Боже! В реанімації! — не менш трагічно сплескує руками Енн Марі Скотт, щоб ти часом не подумала, що в казку потрапила. — От уже майже тиждень. Глибока кома. Ніхто вже й не сподівався, що ти отямишся…

Довкола метушаться лікарі та медсестри. Хтось намагається вивести Енн Марі, та вона не дається.

— Де Влад?.. — встигаєш спитати, доки двоє дужих санітарів тягнуть її до дверей.

— Та що це з тобою?! — обурено кричить, хапаючись за варцабу. — Він — мертвий! Коли ти нарешті до цього звикнеш?!.

За дверима з нею стається істерика. Ти відпливаєш. Постаті лікарів тануть і випаровуються. Влад мертвий. Мертвий. А ти — жива. По складах, по літерах, по крапочках ця істина починає доходити до тебе, як тупий іржавий ніж із зазубринами вгризається у шкіру, прориває м’язи і починає неспішно пиляти кістку. Влад мертвий. Холодні злі сльози усвідомлення, наче самі по собі, пускаються з твоїх очей, щойно тебе знову непрохано приводять до тями. Влад мертвий. Досі тобі не було відоме те відчуття, коли всередині щось начебто рветься, і ти вже хочеш відпустити це, заспокоїтись, аби хоч не дратувати оточення, та нічим не можеш його зупинити. Влад мертвий. Влад. Оті самовільні безпорадні сльози стікали з твоїх очей ще кілька днів поспіль. Приходили практиканти, дивувалися, записували щось у конспекти. Та сльози не спинялися, заступали тобі практикантів, навіть коли ти пробувала думати, що отой-от індусик зліва — нічого, або намагалась концентруватися на спалахах гарячого болю, що рвав, шматував, гриз твоє тіло, вирвавшись нарешті на свободу, бо ти прийшла до тями. Влад мертвий. Тобі кололи заспокійливе, знеболювальне, а сльози все текли, хтозна, де вони й бралися, бо в людському організмі (професор сказав практикантам) не може бути такої кількості сліз. Влад мертвий. А вони все текли. Зібралися, мабуть, за оті кілька довгих років, на які ти викреслила зі своєї пам’яті його смерть. Але Влад мертвий.

Енн Марі Скотт у ці кілька страхітливих днів до тебе не заходила. Чи то її не пускали, чи то вона таки впевнилась, що «ця дитина її в домовину зведе», а взагалі, їй треба було відпочити, бо майже тиждень вона жила біля палати реанімації, як бомж на вокзалі в очікуванні потяга, який ніколи не надійде.

На п’яту добу, здається, сльози почали підсихати. Очі неймовірно пекло, наче хто налив туди перестояного розсолу. Більше в своєму житті ти не зрониш ані сльозинки: усі вони витекли у ті лікарняні дні.

Щойно припинилася оказія зі сльозами, прийшов біль. Неспішно так, боком, наче вибачаючись, прослизнув до твоєї палати і нахилився над твоїм ліжком. Період реабілітації. Лікарі сказали, що, в принципі, твоєму життю вже майже ніщо не загрожує, але больовий шок ніхто не відміняв.

І біль — то розгорався поодинокими іскорками, то спалахував цільним полотнищем вогнища, пронизуючи наскрізь твоє переламане знівечене тіло, що впало з висоти отакенного готелю-хмарочоса, розтрощило нігерійському дипломатові представницьке авто, скотилося з уламками куленепробивного скла просто до його ніг і (за якимсь Господнім недоглядом) лишилося живим.

Тож це розшматоване тіло, складене по кісточках і зашите, наче саморобна ганчір’яна лялька, пекло, горіло і гуло, немов у нього було увіткнуто тисячі гострезних голок з отрутою. І нічого не можна було зробити. Часом тобі здавалося, що ти лежиш не на ортопедичному матраці лікарняного ліжка, а на розпеченому вугіллі чи на тому самому битому склі. У такі ночі ти кричала так, що аж шибки здригалися по всьому відділенню. Тебе накачували знеболювальним, як опудало набивають тирсою, та біль все одно проривався, наче авто на тест-драйві крізь бутафорську стіну.

Ти ненавиділа ліки, пігулки, крапельниці, ін’єкції, а ще більше ненавиділа, коли їхня дія надходила до кінця, а це траплялося щоразу швидше й частіше. Доводилося збільшувати дози, призначати сильніші препарати.

А одного разу, провалившись у черговий коловорот болю, краєм вуха ти почула, як лікар сказав Енн Марі Скотт, що ти вже ніколи не зможеш без них обійтися. А ще тобі наново доведеться вчитися ходити, тримати ніж та виделку, одягатися… і в тебе назавжди по всьому тілу залишаться шрами.

Десь хвилину Енн Марі нічого не відповідала. Потім спитала, чи можна зробити щось хоча б із обличчям. Далі ти вже нічого не чула, бо тебе знову затягло у провалля непритомності.

Прийшовши до тями наступного дня, ти спробувала підвестись. Однак кінцівки, закуті у кайдани гіпсів та бинтів, тебе не послухалися. Ти почала вимагати дзеркало. Енн Марі розплакалася і вибігла з палати.

А потім (за кілька днів) до тебе чомусь пустили Ксєнію та Вітасика.

— Родина все-таки! — демонстративно бовкнули вони в реєстратурі і, накинувши білі халати, явилися до тебе виконувати родинний зобов’язок. Принесли тобі мандаринок. Хоча Вітасик, собака, ще з дитинства мав пам’ятати, що ти НЕНАВИДИШ МАНДАРИНИ. Сам же їх потім і жертиме, як завжди…

Моджахєдок з собою вони завбачливо не взяли, хоч ті й знемагали від бажання побачити живий труп. Бо тепер, певно, йому вже не треба гарно вдягатися і, може, він віддасть їм усі свої лахи, доки вони ще не вийшли із моди?

Отже, Вітасик та Ксєнія. Говорити не було про що, хіба спитати, чи вони ще не спродали твоєї квартири. Але ти не питаєш.

А вони (за наказом лікаря та Енн Марі Скотт) щосили роблять вигляд, що не бачать перед собою скаліченої подоби живого трупа. Та потім Ксєнія все одно не стрималась од спокуси і, діставши із сумочки-клатчу люстерко, тицьнула його просто тобі у писок. Ти втратила свідомість. Та рвані краї глибоких ям і рівчаків, котрі ти тепер мала замість обличчя, переслідували тебе і по той бік притомності.

А ще якогось дива приходив Андрій. Але ти навідріз відмовилася його бачити, хоча спочатку (а що?) таки промайнула думка постати перед його ясні очі зі своїм новим личком, та так, щоб він з переляку аж у штани напудив і з ганьбою та повною матнею лайна вилетів із лікарні, а відтак — і з твого життя.

Але ти не постала. Тож Андрій пафосно (щоб усі бачили) передав тобі через стражденну Енн Марі Скотт велетенсько-потворного букета троянд у шелепучій целофановій обгортці та зворушливу звістку, що твоя посада у видавництві завжди на тебе чекатиме. Скільки треба. Вічно. Як і