Вікторія Леонідівна Гранецька - Мантра-омана

ВЛАД МЕРТВИЙ

ЦЕ ТИ ВИННА

Вмістилося у п’ять слів. Отака записка. Та щось у тобі просто відмовилося це пам’ятати. Розумні психіатри (якби ти до них пішла) зіпхнули б усе на твій багатостраждальний мозок, який, бачте, не схотів переробляти цю інформацію, сховавши її у підсвідомість до кращих часів.

— Захисна реакція, — зі знанням справи додали б вони. І здерли б із тебе чималу купу грошей.

А взагалі, підсвідомість — незбагненна річ. Бо якось (опісля) тобі примарилося, що він, як раніше, до пізньої ночі сидить у своїй майстерні. Його руки перемащені фарбою (червоне із жовтогарячим переважно), очі не відриваються від полотна. Ти нечутно підходиш до нього ззаду, невагомо кладеш руку на його плече. Але він так звик до того, що ти — невід’ємна частина його життя, що зараз навіть не підводить до тебе погляду.

На полотні народжується, здається, захід сонця. Та коли ти напружуєш зір, то бачиш там лише один-єдиний велетенський напис навскіс:

ВОНА ТЕБЕ ВБ’Є

Вона — це ти. Тебе — це його. А далі омана минається. Запізно, звісно, бо все вже сталося. Згодом ти часто уявляла, як одного разу, посеред буденних справ, до тебе прийде Розплата. Візьме за руку і скаже:

— Ходімо.

А потім поцікавиться майже зі співчуттям:

— Кричатимеш чи як?

— А допоможе?.. — ти не впізнаєш власного голосу.

Розплата непевне здвигне плечем. І на ранок ти зникнеш зі свого зручно облаштованого життя.

Це якби хто прийшов. Але ж ніхто не приходив. І помалу ти звиклася зі своїм маленьким, власноруч умебльованим пеклом. Ту історію ти заштовхала до найдальших закутків своєї пам’яті, як люди складають старий, вийшлий з ужитку мотлох на припалому багаторічним пилом горищі. А далі — відійшла і подумки підпалила всю будівлю. Як білий шовк, вона агонією зайшлася у пелюстках вогню. За кілька довгих загублених років від неї лишилися самі холонучі вуглинки. Навіть якби захотіла, ти не змогла б її воскресити. Більше того, ти й сама стала впевнена, що її НЕ БУЛО.

Отепер можна починати нове життя, підійматись сходинками кар’єри, занурюватись у список справ на сьогодні. І раптом — оті сни. Та навіть їм не до снаги було примусити тебе ЗГАДАТИ. Ти зустріла їх, як чужинців, і ввічливо провела до дверей. От чому вони поверталися й поверталися. Таке іноді трапляється: сни-серіали, що заманюють у себе підступним, споконвіку людським бажанням знати:

А ЩО Ж БУДЕ ДАЛІ?

…— Мене звати Влад. Вперше я налякав тебе цією фразою, коли спробував познайомитися. Ти сиділа в парку і читала якусь книжку. Та книжка тоді випала із твоїх рук, наче ти почула ім’я Диявола. Я нахилився, щоб підняти її і… нічого не прочитав на обкладинці. Ти ж знаєш, я майже не вмів читати. Це вже потім я дізнався, що на обкладинці було написано:

БРЕМ СТОКЕР

ДРАКУЛА

А прототипа графа Дракули звали, здається, Влад Цепеш. Вихопивши свою книжку, ти йдеш. Мене звати Влад. Додумався.

Потім я почув, що ти підробляєш натурницею. Дав оголошення в газету, де ти зазвичай шукала вакансії. Ти відгукнулася. Однак, щойно побачивши мене, ти знову йдеш. Але я зміг тебе вмовити. Вже тоді я шалено був закоханий у тебе, а як наблизитися — не знав. Картина була лише приводом. Я вклав у неї стільки кохання!

А потім… світ перевернувся. Ти зникла з мого життя. Не знаю, чи ти відчувала, але я вже тоді знав — ти вагітна. У нас мала народитися дитина. Хлопчик. Усі дні для мене минали у німому заціпенінні-чеканні. «Вона не повернеться», — щодня казали мені батьки. Я робив вигляд, що нічого не чую.

До тями я приходжу вже на даху — за один-єдиний крок від прірви. Останньої миті опам’ятовуюсь. Я не хочу робити того, що роблю. Однак вже запізно. Я лише встиг побажати, щоб ти цього ніколи не дізналася. Все одно я не зміг би зробити тебе щасливою. Та я не знав, що ти забудеш мене…

Отоді я й покликав його — Ловця Снів. Насправді в нього багато імен. Дехто називає його Дияволом. Я лише хотів, аби він нагадав тобі про мене, а він…

…Ні, у певному сенсі його бажання здійснилося. Мимоволі ти згадуєш напівзабуту легенду про Летючого Голландця, який так хотів обігнути мис Доброї Надії, що теж покликав Диявола, а він…

Ти, звісно, дізналася про смерть Влада, бо його мати написала ту записку, а батько, випадково зустрівши на вулиці, так тобі й сказав: ЦЕ ТИ ЙОГО ВБИЛА, але ти цього не пам’ятала і воно тебе не мучило. Ти забула. До певного часу. А потім час, сполохано завмерши, зупинився навіки. І прийшов Ловець Снів.

— Чому ти не була на моєму похороні? — з болем питає Влад.

Так. На похороні ти не була. Не хотіла бачити, як і його ховають, забирають від тебе, навіщось засипають землею, обкладають купою квітів, яких він ніколи не любив…

— Я зрадила тебе, Владе, — ці слова звучать рівно і зважено, бо в тобі, як рефлекс, прокидаються всеїдні докори сумління. — Зрадила. У всіх значеннях цього слова.

— Тут подібні речі втрачають значення, — проникливо каже він.

— Я зрадила тебе з тим, хто ніколи не заговорить зі мною про кохання, лише про прибутки, які він не бажає через мене втрачати. Одружені чоловіки — вони або сіють любовними зізнаннями на всі боки, або торочать про гроші, вважаючи, що то — найсолодша музика. І треба сказати, рідко помиляються. Я зрадила тебе, Владе.

— Тут подібні речі втрачають значення, — повторює він. — Просто пам’ятай мене, гаразд? НЕ СМІЙ МЕНЕ ЗАБУВАТИ.

Тепер вас розділяє тільки поріг. Влад сумно посміхається. І зачиняє перед тобою двері. А далі — нічого. Цілковите затемнення.

Спокута

1

Крізь мерехтливу темряву до тебе продираються чиїсь крики, наче той примарний хтось намагається тебе розбудити.

— Скажи щось! Скажи, чорт тебе забирай!..

Довкола сновигають якісь постаті. Лікарі? Тебе наче б’є електричним струмом. Запах лікарні. І паризьких парфумів. Енн Марі Скотт. Вона теж тут. Кричить — це вона. Тобі вдається як-небудь розліпити запалені чимось пекучим очі. Ти силкуєшся хоч щось сказати. Ти хочеш покликати її («Мамо?»), та боїшся, що вона роззирнеться, засміється і скаже:

— Не смій так називати мене на людях. Всі ж бачать, я швидше схожа тобі на сестру, ніж на матір!

Тож з твоїх губ зриваються зовсім інші слова:

— Чому ти не була