Вікторія Леонідівна Гранецька - Мантра-омана

— Оту драну майку з вирізом до пупа.

Щойно ти постаєш перед ним вбраною у ці лахи, малий сумно дивиться на тебе. І вже не жартує.

«Ти не повернешся», — кажуть тобі його очі на прощання.

…Кладовище зустрічає тебе холодним закляклим світанком, що поволі спливає над перекошеними хрестами й надгробками. Зяють роззявленими пащеками кілька щойно викопаних могил. Одна з них — твоя. Та, де найменше людей та жалобних вінків і яку спритники-гробарі сподіваються засипати першою. Бо тут не буде священика із промовою — ховають дівчину-самогубцю. Ти тримаєшся дещо віддалік. Не знаєш, хто з присутніх живий, а хто — вже упокоєно мертвий. Декілька згорблених постатей сторожко озираються на тебе. Мертві.

— І куди котиться сучасна молодь?! — чуєш просто у себе за спиною. — Ну хто, скажіть мені, коли ваша ласка, так на похорон вбирається? Власний!

Озираєшся. Перед тобою лютує і бризкається слиною якийсь старезний напівзотлілий дідок, вполовину з’їдений червами. Щойно зі склепу, як Сашко й попереджав.

— Ну, а себе ви бачили?

— Я тут уже дві сотні літ лежу! І щоб ви знали, панянко, для свого віку я непогано зберігся! Так-так, як на дві сотні літ — досить непогано…

І, уздрівши в тобі покірного співрозмовника, дідусь (у минулому вчений-біолог) починає довгу розповідь про те, що на кладовищі тлінні людські тіла розкладаються дуже швидко. Першими гниють шлунок, кишківник, печінка, селезінка. Дещо пізніше черга дістається й до серця, нирок та легень. Труп постійно втрачає рідину, котра безбожно просочується крізь шкіру і (не треба мені тут сміятися!) природні отвори організму. Рідина розтікається домовиною та врешті (якою б коштовною та водонепроникною домовинка б не була) потрапляє в землю. За кілька років труп висихає й перетворюється на скелет. Наступні 10–30 років (залежно від ґрунтово-кліматичних умов, а вони зараз, ти ж знаєш, постійно змінюються) триває мінералізація — розпад тіла на окремі хімічні сполуки. А от в такому вигляді кожен із нас може існувати в землі сотні й тисячі років. І тебе це також стосується.

— Ішли б ви, діду, на… східну частину кладовища, — знічев’я радиш йому. — Там, здається, вашого прапраправнука ховають.

Дідок поспіхом шкарбає туди. Він уже поховав не одне покоління своїх нащадків. Похорони він любить і поважає, розуміється на них, як бундючний сомельє на добре вистояних французьких винах, що коштують цілих статків.

Ти полегшено переводиш подих. Тепер можна роззирнутися. У пошуках Влада? Чи Енн Марі Скотт? Ніхто з них не з’явився. Кілька шизоїдних особистостей з роботи (на чолі із незвично засмученим Андрієм), заблуканий Ісус Христос (оце чувака робота дістала — аж на кладовище припхався, аби тільки за «компом» не стирчати), Вітасик з родиною (люди в чорному) та двійко замурзаних гробарів, що, спершись на лопати, чекають, коли вже нарешті можна буде засипати землею дурну і, певно, страшну дівчину, бо ховають бідолашну в закритій труні.

Нарешті можна. На твою домовину падають кілька блідих багатостраждальних троянд і — гробарі починають завзято махати лопатами.

Усі помалу розходяться. Усі, крім генія Ісуса Христа. Він ледве тримається на ногах, під очима залягли темні кола, руки здригаються і тремтять. Тепер здається, що він не спав цілу вічність. І він чекає, доки гробарі скінчать свою справу. Потім нахиляється до твоєї могили. Кладе на ще свіжу паруючу землю напіврозквітлу чайну троянду. Дивно. А при житті він тобі квітів не дарував. Певно, зараз отямиться і скаже щось на зразок ГОРІТИ ТОБІ В ПЕКЛІ! Але він каже:

— Мені дуже шкода. Я не хотів, щоб ти сюди потрапила. Я зовсім іншого хотів, коли послав його у твої сни.

15

Слід відзначити, Ісус Христос нікуди не поспішав. Спочатку зайшов до якоїсь кав’ярні, з годинку посидів там над філіжанкою кави, потім неквапом прогулявся містом, милуючись лякливими зграйками голубів. Твій привид скрізь супроводжував його однаково-запитальним поглядом, не відступаючись ані на крок, навіть коли нахабна людська юрба намагалася вас розділити.

Нарешті геній Ісус Христос повернувся додому — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. Ти переступаєш поріг вслід за ним:

— Може, досить врешті знущатися?!

Може, й так. Він заходить до ванної, зупиняється перед уламком дзеркала. Ти застигаєш позаду за ним. Він зістригає волосся, зголює бороду і стає… чоловіком, якого сьогодні не було на твоєму похороні. Ти щосили намагаєшся втримати його погляд у дзеркалі. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий…

Він озирається:

— Мене звати Влад.

Ти відступаєш. Перечепившись через поріг, ледь не падаєш. А в кутку його квартири, заваленої комп’ютерним залізяччям, корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол — і щосили кричить:

— Мене звати Влад! Мене звати Влад!..

Мене звати Влад. Ти повільно сповзаєш стіною на підлогу. Мене звати Влад. Він (Ловець Снів) сказав: МЕНЕ ЗВАТИ ВЛАД й отоді, у твоєму сні, коли змусив тебе стрибнути. От що то були за слова. А щойно їх сказав і геній Ісус Христос — чоловік, якого ти, знущаючись, намагалася не помічати. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий. Хай він і змінився, та колишніми лишилися його очі…

…очі без дна, в яких можна було загубитися, просто отак пірнути і більше не повернутися, не знайтися — словом, загубитися навіть для самої себе. Колись ти любила дивитися в ті його очі. Ще мить — і ти назвеш його на ім’я…

— Влад?

Він так само зваблює тебе посмішкою, в яку ти колись закохалася. Але щось у ній невловимо не так. Очі не посміхаються. Вони дивляться тверезо й оцінююче. Вони вичікують.

Однак тобі байдуже, ти надто довго бажала, щоб він отак усміхнено повернувся, тож, мабуть, можеш дозволити своїй пам’яті нарешті поєднати минуле з майбутнім.

І ти підводишся. Поділ білосніжної весільної сукні від Oskar De La Renta шовковою хвилею скочується довкола твоїх ніг і завмирає, ледь торкнувшись краєм підлоги. Дивина. Стільки років минуло з того дня, як ти спалила цю сукню разом із купою інших речей, які хоч трохи могли нагадати про нього! Залишила тільки себе. А згодом і себе обміняла на редагування чужих книжок, спання із чужим чоловіком, сидіння у кав’ярнях у колі заздрісних і від того так само чужих лже-подруг.

Аби лише не згадувати, що зробив Влад. Бо він не так собі «пішов із твого життя», а вибрався на край даху готелю-хмарочоса і… дива не сталося. Про це ти дізналася із записки, яку тобі прислала його мати