Вікторія Леонідівна Гранецька - Мантра-омана

А так усе добре.

— А це… як його… — хоч перед тобою лікар, та ти чомусь не наважуєшся називати речі своїми іменами. Однак він розуміє тебе — певно, чує такі недолугі плутані питання по двісті разів на день.

— Звичайно. Але не зараз.

Ти нервово посміхаєшся. Ти й не збиралася зараз. Та про всяк випадок пробуєш пожартувати, спитавши, чи немає в нього бува у чоловічому відділенні травматології когось настільки ж спотвореного, як ти… позаяк Джонні Деппа тепер тобі буде звабити дещо складніше. Разом ви непристойно довго гиржете над твоїм злим жартом. Він каже, що пошукає.

— Все буде добре, — ховаючи посмішку, знову повторює лікар. І відводить очі.

Прощаєтеся. Ти йдеш. Тобі зрозуміло все, крім одного: чому лікарі кажуть пацієнтам, що все буде добре, а самі — відводять очі?

У спорожнілому передпокої тобі зустрічається Енн Марі Скотт. Вона нетерпляче зиркає на годинник — біля входу на неї вже чекає автівка таксі, яка відвезе її до міжнародного летовища, звідки вона першим же рейсом має намір повернутися у своє зручне і виважене французьке життя. Але перед тим вона, вочевидь, має намір сказати тобі щось розумне:

— Чому ти не звернулась до мене по допомогу одразу, як усе пішло не так?

Розумно.

— Я зверталась. Але ти сказала: «Прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець»… Пам’ятаєш?

— Господи! — вона театрально сплескує руками. — Ти ж просила про кота!

— Я просила допомоги. Це не одне й те саме?

— Ну, добре. Я була трохи не при собі. «Прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець» — нічого цього я тоді вже не мала. Антоніо покинув мене, а письменницьке натхнення от уже два роки, як і близько не підходило. Не було чого піарити. Деякий час я навіть пиячила, це так, не для преси, звісно. А тут ще й ти зі своїм котом…

— Співчуваю.

— Та зараз усе змінилося, — вона знову нетерпляче зиркає на годинник. — Дзвонив Антоніо, він скучив за мною. І в мене з’явилася ідея для нової книжки!

— Про Антоніо? — чомусь перепитуєш ти, хоча думала спитати «а чи не про велике і світле кохання?»

— Про тебе, — пошепки сповіщає Енн Марі, пожираючи очима автівку таксі.

— Не смій.

Однак їй завжди вдавалося чути лише те, що вона хотіла, тож вона навіть не криється зі своїми сподіваннями:

— Я знайшла у тебе деякі нотатки. Ти пробувала писати сама? — в її осяйних очах спалахує щось на кшталт поблажливої усмішки. — Не ображайся, та в тебе навряд чи стане сили волі довести цю справу до кінця — це ж колосальна праця, а ти така непосидюча завжди була… — вона елегантно вмощується в таксі, на прощання махає тобі рукою. — Я згадаю тебе в дедикації! Бувай.

Авто розгонисто зривається з місця. Ти лишаєшся сама. Отже, вона була в тебе вдома. Те, що розпочав Вітасик з дружиною, довершила Енн Марі Скотт. Бувай.

4

Береш таксі і їдеш додому. Так, у тебе все ще є дім. Власне, це єдине, що в тебе залишилось. Бо Ксєнія та Вітасик, злякавшись, вочевидь, твого недоречного воскресіння, а може, нищівного гніву Енн Марі Скотт, так і не спродали твоєї квартири. І моджахєдки «вчитися» нікуди не чкурнули. Мабуть, їх посадять. У колонію для неповнолітніх. Так їм і треба. А взагалі, тобі байдуже. Піднімаєшся сходами. Швидше б уже, бо час колоти препарати, позаяк над тобою настирливо-примарно починають кружляти перші ластівки старого знайомця — Болю…

Відчиняєш забуті двері. Твоя квартира. Тут тихо і порожньо. Тільки посеред вітальні чомусь розсипано кришталеві уламки люстри і світло тут не вмикається.

— Сашко?.. — ти пригадуєш.

У відповідь — сама тиша. Жодних покалічених привидів, хіба що окрім тебе…

Де Сашко? У даремній надії ти обходиш усю квартиру, наперед знаючи: його нема. Більше ти його не побачиш. Бо він — мертвий, а ти — жива. Тож ти, мабуть, втратила здатність бачити привидів. Цікаво, як ти збираєшся жити в помешканні, де кожна дрібниця нагадує тепер про нього? Малого бешкетника, якого ти спершу намагалась позбутися, а потім він став твоїм ліпшим другом.

Ти сумуєш за ним. Іноді, як десь рипнуть двері чи вітер прочинить кватирку, тобі здається, що то він дає тобі знати про себе. Бо Сашко (ти в цьому переконана) теж сумує за неврівноваженою, егоїстичною, часом істерично-нестерпною, але такою знайомою дівчиною, котру він не хотів відпускати на кладовище. А ще він мріяв про велосипед. «Спутнік», здається. Через оту купу брухту, власне, і вкоротив собі віку…

Ти сідаєш за комп’ютер. Вмикаєшся. Увіходиш до всесвітньої мережі. Серед міріад оголошень швидко знаходиш те, що треба саме тобі. І вже наступного дня в твоїй квартирі оселяється двоколісне шосейне диво. Не новеньке, звісно, бо таких вже давно не випускають, але в досить-таки пристойному стані.

— Їздити можна, — сказав щасливий дядько-продавець (колишній спортсмен) і підозріливо скосився на тебе.

«Куди їй ще їздити?» — без слів промовляли його очі, споглядаючи численні сліди від шрамів та рубців. Мало, певно, з асфальтом познайомилася? А ти й не збиралася їздити. Цей вєлік — для Сашка. Дядько перерахував гроші. Певно, подумав, що Сашко — твій молодший брат чи племінник. А взагалі, йому було по фіг. Тобі — так само. Раді, що знайшли спільну мову, ви розійшлися. Кожен своєю дорогою.

Отож десь у пообіддя вєлік вже був у твоїй хаті. Ти так і залишила його в коридорі (ото зрадіє Сашко, як побачить!) і пішла до вітальні — приймати ліки, бо до тебе знову почав підкрадатися що далі, то хитріше-підступніший біль.

Але ліки ти забула в спальні. Прямуєш туди. І зачудовано зупиняєшся. На столику біля ліжка (поряд з пігулками, ампулами та шприцами) лежить воно — вкрадене тобою із примарного паризького готелю — срібне люстерко Мерилін Монро (пластмасове люстерко Ксєнії ти мстиво віддарувала одній із медсестер).

І раптом — оце. А ще вранці його тут не було. Взагалі ніде не було…

Нерішуче простягаєш до нього руку. Торкаєшся. Справжнє. Тобі чомусь починає здаватися, що варто зазирнути у нього — і ти побачиш томно примружені очі розкішної кінодіви далеких 50-х років, а не власне, спотворене різко розкресленими шрамами обличчя…

Та зазирнути не встигаєш.

Хтось наполегливо шкребеться у двері твоєї квартири.

— Сашко?.. — відклавши люстерко, ти з дивним передчуттям летиш до дверей.

Відчиняєш. Просто перед тобою стоїть він — твій кіт — худющий, бруднющий, весь у реп’яхах, з голодним (єдиним) велетенським очиськом, що в ньому застигла нереалізована мрія про…

— Котику! —