Олена Печорна - Грішниця

нас однаково слабкими чи сильними. Треба спробувати бути сильною, принаймні, я намагаюсь. Мені не вистачає тут інтернату, вірніше вас. Передавай вітання нашим. Якщо Тетяна Сергіївна повернулася до роботи, побажай особисто від мене здоров’я та успіхів. Думаю, що ти не побачиш, але якщо раптом, одним словом, при зустрічі з Олександром Володимировичем скажи, щоб він був мужнім, чи… ти краще знаєш, що сказати. Наостанок – я в тебе вірю, цілую, люблю.

До речі, планую стати психологом, напевно, одразу вступити не вдасться, бо з мовою проблеми, але наступного року – точно.

До побачення».

Я притисла листа до грудей і розплакалася від радості на своєму горищі. Скоро я піду звідси, зовсім скоро воно опустіє зовсім, хоча… На моє місце обов’язково знайдеться нова дівчинка з власною історією самотності.

Коли Олег Євгенійович вручав паспорт з атестатом, нахилившись до вуха, прошепотів:

– Може, у тебе все-таки вийде, але якщо раптом щось, то знаєш, до кого звертатися.

Я міцніше стисла документи в руках.

– Не доведеться, не чекайте.

Ні Тетяни Сергіївни, ні Олександра Володимировича на випускному я так і не побачила, однак усі ми посміхалися в об’єктиви фотоапаратів з однаковою тривогою та сподіванням в очах, дехто навіть плакав. Випускники інтернату робили перший крок у дорослий світ, якби ж ще на нас там хтось чекав.

* * *

День випав меланхолійний. Весь час хотілося спати і, здавалось, усе навкруги позіхає, навіть Шавко у своїй будці. Лариса зробила усі свої звичні справи і, зручно вмостившись у ліжку, почала роздивлятися побілену стелю, слухала биття годинника й ні про що не думала. Марія Степанівна брязкала посудом у сусідній кімнаті й тихесенько наспівувала. Врешті-решт жінка припинила опиратися й провалилась у сон. Не снилося нічого, хоча, може, щось і снилось, просто сни при денному світлі нетривкі й полохливі. Коли почало сутеніти, у гості завітала Ніна, уважно подивилася своїми темними очима кудись вглиб і сказала:

– Привіт.

Лариса потягнулась у ліжку, прощаючись із рештками снів, неквапливо сіла.

– Привіт, щасливице.

Ніна озирнулася довкола.

– Це ти про кого? Наснився хто?

– Теж мені жартівниця. Зізнавайся, що цього разу турбує чи хто?

Ніна здивовано вигнула брови.

– У мене це, напевно, ось тут написано, на лобі.

– Ага, і великими літерами. Ходімо вечеряти, у нас сьогодні запечена гуска, справжній шедевр кулінарії, можеш мені повірити.

Марія Степанівна дбайливо накривала на стіл, продовжуючи наспівувати. Жінки переглянулись, і Ніна поцікавилась:

– Маріє Степанівно, Вас, напевно, уже хтось зі святом привітав?

Старенька замовкла на півслові й замислилась.

– А що за свято сьогодні? Щось не пригадую.

Лариса подивилась услід за господинею на відривний календар, що висів на стіні. Чотирнадцяте лютого. Ніна ж, зачаровано оглядаючи запечену гуску з усіх боків, повідомила:

– Яке свято? День усіх закоханих, або ж Святого Валентина. Чули про такого?

– А, то нове свято, закордонне. Чула, та хіба ж воно мене стосується?

Ніна отримала на свою тарілку апетитний шматочок м’яса й серйозно зауважила:

– Як сказати. Я тут випадково на дядька Федора наштовхнулась, коли до Вас заходила. Йшов по вулиці й співав «Маруся, раз, два, три…» Не знаєте, чого б це?

Жінки розсміялися, а Марія Степанівна замахала руками.

– Смійтесь, смійтесь. Нам, старим, День закоханих чужий, не звикнемо вже. А вам, молодим, чим не свято.

Лариса закивала й уважно подивилася на подругу.

– Правда-правда, от мені цікаво, чому це ти, Ніно, у такий день тут нас об’їдаєш? Святкують же з коханими. Не заблукала, бува?

Ніна винувато опустила очі в тарілку.

– Я не впевнена, що це потрібно робити. Просто… відчуваю, що свято може… не знаю. Хіба варто починати нове, коли зі старим не розпрощався.

Марія Степанівна замислилась:

– Так-то воно так, а якщо нове допоможе швидше зі старим покінчити? У народі ж кажуть, клин клином.

Ніна замучено посміхнулась:

– А раптом клин не підійде?

– Як ні, то й ні. Не судилося, значить. А спробувати варто, щоб потім не шкодувати.

Усі троє замовкли, і в повній тиші чітко почулося, як біля двору зупинився автомобіль. Шавко голосно гавкав, не впізнаючи Сергія за величезним букетом червоних троянд.

– Зі святом, прекрасні дами. Ніна часом не тут? Тут. Ви не образитесь, якщо я її викраду на сьогоднішній вечір? Одягайся швиденько, ми запізнюємось.

– Куди?

– Побачиш. Зі святом ще раз.

Шавко проводжав поглядом гостей, а потім заліз у будку й довго думав, з якого часу букети троянд почали розгулювати дворами самостійно.

Лариса ж із господинею завершували вечерю вже удвох. Миючи посуд, Марія Степанівна промовила:

– Нічого, нове завжди лячно починати, а далі й нічого. Диви, яке свято вигадали. Кохання. Я, стара й дурна, у сучасній круговерті вже й не бачу його справжнього. Може, сліпа, а чи обміліла тепер любов. Любити ніколи стало.

Уночі довго не вдавалося заснути, Лариса крутилась у ліжку, намагаючись знайти потрібне положення, а коли втомилась, почала розмірковувати, як виглядають маленькі купідончики. Милі та підступні. Цікаво, вони навмання вирішують, у кого поцілити своєю стрілою, чи за планом. І хто складає ті плани? У темряві весь час з’являлось одне й те саме чоловіче обличчя. Жінка відганяла його, а чоловік усе одно повертався. Ні, кохання все-таки є.

Частина ІІІ

Проти вітру

Розпочинати щось нове – страшно. Очевидно, так влаштовано все живе. Там, на горищі, де лишалися рештки мого дитинства, я багато міркувала над тим, чого хочу. Вибір тиснув й виснажував. Знаю, що подібне відбувається з усіма у свій час, однак коли поруч нема нікого, хто б міг порадити чи просто сказати: «давай, ми віримо в тебе», виникає відчуття повної невагомості. Тільки я сама, наодинці із собою, у пошуках себе. Чомусь згадувалося дитинство, Валентин Іванович із його непохитною вірою в можливості медицини, впевненістю, що часом вона здатна подарувати останню надію. Надія й віра, саме вони мені були потрібні. Літнього ранку з невеличкою сумкою на плечі я вирушила подавати документи для вступу в медичний інститут.

Столиця вдарила кипучою енергією одразу, як тільки я зробила перший крок у цей гігантський мурашник. Безперервний рух, вічний двигун, сили якого поповнювалися щохвилинно безкінечними потоками людей та машин, що були всюди й навіть залазили всередину тебе, а ще гул, тисячі звуків зливалися в одну урбаністичну симфонію. Я озиралася довкола, перетворюючись на їжака, однак колючки тут не допомагали. Перший порив кинув до каси, я купила квиток у зворотному напрямку. Тікала. Знала це й не могла зупинитись. Але вже на пероні зіштовхнулася з парою: