Олена Печорна - Грішниця

розмальоване дівча клеїлося до одного з пасажирів, вішаючись на шию. В одну мить обдало холодом – ось до якої себе я повернусь. Рвонувши до каси, здала квиток і вийшла до маршрутних автобусів, повторюючи, немов заклинання, два слова – «я зможу».

Змогла. Змогла подати документи в приймальну комісію, оселитися в гуртожитку, де можна було жити весь час, доки триватимуть вступні іспити. Він нагадав мені вулик. Гамір, сміх, сльози, незнайомі обличчя, але однаково молоді. Попереду чекало кілька екзаменів, ми готувалися. Пам’ятаю зошити, посібники, підручники – інформація, інформація, інформація. Я склала всі іспити, окрім одного, останнього, – хімії. Екзаменатор, низенький чолов’яга, кругленький, немов м’ячик, у чудернацьких окулярах, ще до того, як я встигла відкрити рота для відповіді, уважно так подивився й виніс вирок:

– Не потрібно це тобі, дитино, не твоє.

Я розгубилась, намагаючись зрозуміти, де на мені це написано, а жінка з чоловічим обличчям спробувала сперечатись з екзаменатором. Коли ж я нарешті почала давати відповідь, з жахом усвідомила, що втрачаю здатність мислити логічно й оформляти думки в потрібні слова. Чоловік усміхнувся, поставив декілька запитань. Розгубившись остаточно, я сплутала елементарні речі й почула: «Дякуємо, прощавайте». Пізніше, коли та жіночка оголошувала результати, співчутливо подивилася на мене: «Не цього разу».

Не цього. Чому? Що зі мною не так? У напівпритомному стані забрела до міського парку й сіла на лаву. Мені був потрібен час, аби усвідомити, осмислити, прийняти. Високо вгорі птахи співали про літо, мені ж хотілося плакати, проте сліз не було. Раптом зовсім поруч почувся голос. Незнайома дівчина била маленьким кулачком об лаву: «Я все одно туди вступлю».

Я машинально спитала:

– Куди?

– Куди ж ще, як не в медичний.

Парадокс, але ми складали іспити на одному факультеті, жили ледь не в сусідніх кімнатах гуртожитку, а зустрілися саме тут і саме зараз. То була знакова зустріч, бо якби не вона, то, скоріш за все, того ж вечора обидві повернулися туди, звідки приїхали, натомість – опинилися разом і разом вирішили тримати перший удар.

Її звали Валерія, доволі незвичне ім’я для глухої сільської місцевості десь аж на кордоні. Так назвав її батько, обличчя якого вона майже не пам’ятала, бо він помер, коли їй виповнилося п’ять, встигнувши дати життя ще двом сестричкам-близнятам, а народження сина вже на цьому світі не застав. Скільки себе пам’ятала, їм постійно чогось не вистачало: хліба, одягу, іграшок. Матір практично не бачили, нещасна жінка віддалася праці на землі та ледь зводила кінці з кінцями. Повертатися назад після такої невдачі було б зрадою, а зрадників Лєра ненавиділа. Так-так, вона в усьому була така – любила або ненавиділа, прекрасний приклад підліткового максималізму. Ще в неї був дивовижно красивий сміх – м’який. Тоді в парку вона перша з нас розсміялась:

– Ну і хто втратив?

– Ти про кого?

Тут Лєра скорчила гримасу, до болю схожу на вираз обличчя злощасного професора, і пробелькотала крізь зуби:

– Дитино, це не для тебе… Окуляри час міняти – таких кадрів не розгледів.

Затримуватися на довше в гуртожитку не дозволяли правила, і коменданша, огрядна жінка з неприємним голосом, зачинила за нами двері. Лєра, тримаючи в одній руці велику сумку з припасами, іншою показала їй кулака.

– Ти диви, нервові які! Може, і справді – ну їх?

Я посміхнулась, а Лєра войовниче прокричала в зачинені двері:

– Не дочекаєтесь!

Ці слова справили на мене набагато сильніше враження, аніж усе пережите досі. Я згадала до дрібниць, як упевнено їх говорила зовсім в іншій ситуації й зовсім іншій людині. Шляху назад нема, але чи є він вперед, та ще й у кам’яних джунглях? У повній розгубленості ми повернулися туди, де зустрілися вперше і, сидячи на дерев’яній лаві, жували бутерброди з дешевою ковбасою, тому навіть не звернули особливої уваги на літню жіночку, яка присіла поруч.

– Ну, і що робити будемо? – розмірковувала Лєра, дожовуючи рештки нехитрої трапези.

Я потнула плечима:

– Треба шукати житло й роботу.

– Точно, роботу. От тільки бажано не одну, а три одночасно – аби винайняти житло в Києві. Куди подамося?

– Якби ж знати.

Раптом Лєра підскочила на місці, немов ужалена, і радісно сповістила:

– А я знаю. У лікарню. Чого так дивишся? Ми куди вступати збираємось? У медичний. А що нам, окрім знань, у пригоді стане? Досвід. Отож, пані санітарко, вставайте й гайда до найближчого стаціонару.

– А куди йти? – я починала вірити в цей примарний порятунок.

– Куди? Почекай, давай спитаємо. Шановна добродійко, підкажіть, будь ласка, як звідси дістатися до найближчої лікарні?

Жінка якось дивно оглянула нас із голови до п’ят із-під своїх окулярів і запитала:

– Роботу шукаєте?

Ми дружно кивнули.

– І житло?

Ще один кивок.

– У такому разі я б порадила вам піти зі мною. Тамара Павлівна. Будьмо знайомі.

То була ще одна доленосна зустріч, бо коли увечері ми, виснажені враженнями, провалювалися кудись глибоко-глибоко, останнім, що я пам’ятала, був шепіт Лєри про те, що лава в парку чарівна. Дійсно, саме там ми зустріли свою рятівницю.

Тамара Павлівна, самотня жінка, жила в старенькій, однак надзвичайно затишній двокімнатній квартирі, працювала санітаркою в хірургічному відділенні міської лікарні, що знаходилося зовсім поруч. Так одночасно ми знайшли все, а найперше – рідну людину, адже вона без жодних вагань впустила нас у свій світ так, неначе тільки цього чекала. Від неї віяло домом – справжнім, не вигаданим. Тамара Павлівна поселила нас у залі, де ми на ніч влаштовували справжній спальний район, розкладаючи крісла, на яких, власне, і спали. У квартирі мені найбільше подобалися картини з лісовими пейзажами на стінах, а ще – старі розлогі клени, до яких, здавалось, можна було торкнутися рукою, коли стоїш на балконі. Ті копійки, які ми платили, важко було назвати орендною платою, тому ми щиро вважали, що Тамара Павлівна нас прихистила і з роботою допомогла.

Санітаркою вона працювала, як сама говорила, піввіку, тому прощалися з пенсіонеркою – як із частиною відділення хірургії. На наше щастя, там цілком випадково з’явилася ще одна вакансія санітарочки, так ми і влаштувались. Було важко, особливо спочатку. Лякали не віники, швабри, ганчірки, відра, туалети, горщики, царство гіпсу та милиць, ні, лякало людське страждання, до якого ніяк не вдавалося звикнути. Однак нам усе одно подобалася робота, навіть коли в кінці дня виснажувалися настільки, що не могли поворухнутись. Ми були щасливі.

То був особливий час, час розправлених вітрил та широко відкритих очей, у яких світ раптом заграв так яскраво,