Олена Печорна - Грішниця

затанцювало перед очима, а по тілу розлилася невагомість, здавалось, якщо це можливо, то вона ось-ось відірветься від землі. Лариса каталася довго, доки остаточно не вибилась із сил, і щасливо відхекувалася під старою вербою. Було так добре, радісно без особливих на те причин. Добре – тому що добре, радісно – просто від того, що радісно.

Повертаючись назад, жінка одразу ж помітила стурбованого Шавка й відкриту навстіж хвіртку. На вулиці чулися збуджені жіночі голоси й кректання дядька Федора. Жінка не втрималась і визирнула. Під двором зібрався цілий колегіум, кожен учасник якого намагався щось довести: дехто хапався за голову, хтось активно жестикулював руками, а дід Федір сердито товк палицею сніг. Лариса вирішила підійти ближче, аби дізнатися причину переполоху.

– Господи, страхіття яке! Люди добрі, рідному брату, як півню, прости Господи, голову відрубати.

– А на що він чекав, паскуда? Руки розпускав, п’яниця, наліво й направо, а як відсидів, то й зовсім здурів – із сестрою, мов із жінкою, знався, от вона й не витримала.

– Бо сама така. Сестричка. Хіба б нормальна вбивати стала б? Так-так, сама чарчину за чарчиною, день у день. Може, навіть у ліжко залізла з доброї волі?

– Еге, сусідко, не кажи. З доброї волі з такими синцями не ходять, дивитися страшно. Знущався негідник із бідолашної, от і отримав. О, Ларисо, добрий день.

– Здрастуйте. Що сталося?

– Біда. В одному із сіл сусідніх сестра брата зарубала. Ґвалтував, кажуть, її.

Тітка Зіна замахала руками:

– То хіба всім голови рубати треба?

Лариса зіщулилась, а погляд став гострий, як лезо ножа:

– А що Ви б, тітко, зробили, якби з Вами так повелись?

Вона замовкла й розгублено закліпала очима.

– Я б… я б… Не сталося б такого зі мною, я порядна жінка, а не…

Лариса іронічно посміхнулась.

– То непорядних ґвалтувати дозволяється?

Сусідка Лідія Василівна схвально закивала головою, підтримуючи жінку.

– Правильно, дочко. Звірюгою покійний був, то й смерть звіряча.

Марія Степанівна сумно зітхнула:

– Страшно як, Господи. Це ж що ж рідні люди один одному заподіяли?

Сидячи перед вікном, Лариса розчинялась у суцільній темряві. Дивно, а ще ж сьогодні було стільки світла. Така собі сучасна казка про сплячих красунь і мужніх велетнів, тільки страшна якась.

* * *

Повертатися до інтернату було страшно настільки, що ставало боляче дихати. Я довго стояла перед знайомим будинком, дивилася на червоний дах, по якому гуляли птахи, і вікна, десятки вікон, де в кожному чомусь бачила одне-єдине обличчя свого мучителя. Страх, що жах може повторитися, витісняв усі інші почуття. Захищаючись, я, напевно, могла б вбити – його чи себе. У кінцевому результаті це не так і важливо, головне – не дозволити глумитися над собою знову. Стоячи перед дверима інтернату, я усвідомлювала, що ризикую, однак за спиною не лишалося нічого, тільки вулиця, тому я все-таки зробила крок уперед.

На мою появу, тим паче повернення там ніхто не чекав, навіть Олег Євгенійович розгублено вдивлявся в обличчя, ніби перед ним з’явилася примара, а оговтавшись, наказав поселити до іншої кімнати, оскільки моє ліжко вже давно перестало бути моїм. Перші дні директор не зачіпав, очевидно, вирішив, що цього разу діяти потрібно більш виважено й тонко, аби першою не витримала я. Це була розумна ставка, адже саме в перші дні було найважче. Холодна байдужість, відверта ворожість, нерозуміння й осуд, шушукання за спиною, звинувачення прямо в обличчя. Я мовчала. Це була єдина доступна зброя. Та і що кому можна було пояснити? Просто знала, що маю витримати, тому й терпіла, ще робила те, заради чого примусила себе повернутися сюди, – навчалась. Я не розлучалась із підручниками й на мить, часом від потоку інформації голова йшла обертом, але потрібно було наздогнати пропущене, тому розслаблятися часу бракувало. Учителі ж відверто знизували плечима, мовляв, чому це раптом навчання стало для мене життєво важливим.

– Дурна, – крутила біля скроні моя нова сусідка по кімнаті й починала створювати новий шедевр макіяжу біля дзеркала. Галя була дивовижним поєднанням безтурботного метелика з отруйною змією. Симпатична від природи, вона твердо вирішила не заривати, як то кажуть, талант у землю, до того ж, аргументів щодо такого свого вибору могла навести стільки, що рахунок губився десь на цифрі п’ятдесят. Підозрюю, що моєю новою сусідкою вона стала не випадково – наочний приклад для наслідування, однак її здатність переконувати переоцінили.

Витримавши паузу, Олег Євгенійович усе-таки вирішив нагадати про себе. Мене викликали до кабінету директора вже під вечір. Пам’ятаю, як ішла коридором, у вікна зазирали сутінки, а серце калатало часто-часто, немов після могло зупинитись.

– Заходь, Ларисо, сідай.

Директор відірвав погляд від документів й оглянув із голови до п’ят, посміхнувся, а потім хмикнув:

– Ну, і навіщо було тікати, бігати? Що надумала, красуне?

Мене затрясло, кисню бракувало. Я дивилася на нього й ненавиділа, ненавиділа цю ласу посмішку, ці медові нотки в голосі, чисті руки. В одну мить до горла підступила нудота, я кинулася до вікна, рвучко відкривши його, подивилася вниз на сірий асфальт і обернулась.

– Якщо хоч пальцем зачепите чи хтось із ваших друзів – мені втрачати нема чого. Або себе, або Вас. Я зможу.

У директора на чолі виступили дрібні крапельки поту, він витягнув руки вперед, даючи зрозуміти, що нічого такого робити не збирається і, ковтаючи слину, прошепотів:

– Усе зрозуміло. Злазь, дурна. Я не чіпатиму, слово даю. Я істерично розсміялась:

– Слово честі, кажете?

– Дочкою клянусь, злазь.

Зіскочивши з підвіконня, я вилетіла з кабінету, збивши з ніг прибиральницю, тітку Клаву Оговтавшись у своїй давній схованці під самим небом, зрозуміла, що бій виграно, от тільки страх нікуди не зник. Ось хто справжній ворог, і цей ворог – у мені.

Усі наступні дні Галя кидала косі погляди, очевидно, намагаючись вирахувати ступінь мого божевілля, я ж посміхалась у відповідь:

– Не бійся, це не заразне. А шкода.

– Чого радієш, навіжена? Кому потрібні ці твої книжки, га? Розумний чоловік тобі діло пропонує, живі гроші, а ти… дурна.

Я відмахувалась і знову сідала за книжки, попереду були випускні іспити, і до них потрібно було готуватися. Коли вони залишилися позаду, в атестаті стояли самі «добре» й «відмінно». Здавалось, це і є порятунок, нехай перший крок до нього, але цей крок зробила я сама.

За кілька тижнів до випускного мені прийшов лист із-за кордону, писала Сніжана.

«Привіт, Ларисо. Не знаю, з чого почати. Мабуть, із того, що минуле має залишитися минулим, хоча… воно може зробити