Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

Чеслав спробував підвестися, але в ричанні з’явилося стільки люті, що стало очевидно: ще трохи — і звір кинеться на нього. Юнак зважив, що розумніше буде залишатися нерухомим до ранку, дочекатися, поки в яму потрапить більше світла і можна буде роздивитися лютого хижака та зметикувати, як вибратися з цієї пастки.

Усю ніч Чеслав не скліпив очей. Кілька разів, як тільки його зморена втомою голова падала на підібгані коліна, злісний рик повертав його до тями. Він думав про те, звідки в лісі могла взятися ця яма. Можливо, її вирили давні люди для полювання на велику дичину. Вони заганяли звіра до такої пастки, прикритої гілками, і той, не бачачи небезпечної ями, провалювався в неї. Мисливцям залишалося тільки добити свою жертву. Про це йому розповідав колись Сокіл, а тому — його дід…

А може, це лише дощова вода вимила таку дірку біля величезного каменя, що являв собою одну зі стін ями? А може… це сам лукавий Лісовик вирішив розставити свої сільця для необережних створінь, що прийшли в його володіння й чимсь прогнівали старого?

Але Чеслав не знав, чим міг би прогнівати лісового духа, бо завжди з великою шаною ставився до Лісу та до його божественних мешканців. І завжди, ідучи в лісові хащі на полювання або в якійсь іншій справі, приносив їм підношення. А як же інакше? Так велить їхній звичай, так учили його предки…

Але що б там не було, зараз він опинився в цьому земляному полоні. І не сам!.. Судячи із запаху, що заполонив яму, Чеслав припустив, що, найімовірніше, звіром, з яким звела його доля, міг бути вовк.

«А може, Лісу не до вподоби, що я вбив звіра на Посвяту? Але інакше як можна було перейняти його силу й спритність? І зрештою я ж приніс його в жертву богам!»

Думка про те, що на Посвяті він скуштував тіла і крові звіра, а тепер у його сірого родича є можливість покуштувати тіла й крові Чеслава, здалася юнакові смішною й жахливою…

«Не спати!.. Не спати!.. Не спати!..»

Жодна ніч ще не тяглася для Чеслава так нескінченно довго, як ця. Навіть довгі зимові ночі порівняно з цією видавалися митями. І ніколи ще в житті Чеслав не чекав із таким нетерпінням настання ранку. Здавалося, сонце заблукало десь у лісових нетрях назавжди і світанку не доведеться більше ніколи показати своє новонароджене світло цій землі. А для Чеслава це світло, можливо, було єдиним порятунком. І юнак подумки кликав Велике та Ясне прийти найскоріше. Але людські бажання не указ богам. У них свій порядок. І тільки в належну годину Даждьбог, розсіявши тьму, усе ж таки глянув своїм полум’яним оком на землю-матінку.

Щойно Чеслав помітив, що діра над його головою з чорної перетворилася на сіру, він відчув, як ослаб зашморг приреченості, що тиснув йому груди в цій ямі, і нарешті зажевріла надія. Надія на порятунок. Юнак подумки палко подякував Великому за пришестя! Подумки, бо поворухнутися йому заважала небезпека, що важко дихала зовсім поруч. Потроху посуваючись, набагато повільніше, ніж хотілося б Чеславові, ранкове світло все-таки заповзло в яму, розбавляючи морок. Але повністю освітлити її так і не змогло. Проте Чеславові й цього вистачило. Не відриваючи погляду, він дивився в той кут, звідки чулося ричання, що терзало його всю ніч. Відтіля на нього зло дивилися два холодні ока вовчиці. Незважаючи на сутінок, він зрозумів, а ймовірніше, відчув — це була вовчиця вбитого ним вовка.

«Виходить, із цієї ями вона вила всю позаминулу ніч, кличучи свого судженого та не даючи мені спокою».

Мабуть, утративши годувальника, вовчиця сама вийшла на полювання, щоб нагодувати своїх вовченят, та в запалі погоні за дичиною не помітила небезпечної діри і втрапила в цей земляний колодязь.

«І треба ж було так статися, що і я провалився саме в цю яму! Ось тепер і кажи, що це не жарт Лісовика!»

Чеслав вирішив підвестися. Від руху в рані на голові запульсувала кров і відгукнулася ниючим болем. Повільно під злісне гарчання звіра він почав розгинати затерпле від нерухомості тіло. Вовчиця, стежачи за кожним його рухом, уся напружилася й вищирилася, але з місця не рухалася. Проте тільки-но він повністю випростався, сіра звірюка блискавкою стрибнула, намагаючись дістати його шию. Чеслав, готовий до нападу, прикрився рукою й щосили вдарив хижачку. Вовчиця, скавулячи, відлетіла назад, у свій кут, і, відразу підхопившись на лапи, вищирилася, люто рикаючи на кривдника.

Розлючений від нападу звіра, Чеслав відчув, що кров його закипіла, як тоді, під час Посвяти, і несподівано для самого себе він теж заричав на вовчицю. І заричав так, як ніколи до цього, — зло й вимогливо… Від його нелюдського рику вовчиця заскиглила, немов поранена, і, підгинаючи лапи, забилася в куток. А Чеславові здалося, що ледь відросле волосся на його стриженій голові стало сторчма.

Він ще якийсь час стояв, важко дихаючи, знову готовий до нападу, але потім зрозумів — нападу не буде. У вовчиці не було сил, і, можливо, вона боялася його… З її кутка чулося лише глухе ричання, що переходило часом у жалібне скавчання.

Оговтавшись після нападу, вийшовши з нього переможцем, Чеслав тепер міг оглянути стіни ями. З одного боку його темницю підпирав глухий камінь, і шукати виходу там було марно. А ось з другого, де була земля, його увагу привернув корінь якогось дерева, що тягся вгору. І це був порятунок.

Підстрибнувши, юнак учепився в корінь і, перебираючи руками, а потім і ногами, почав просуватися до заповітної мети — краю ями. Кілька разів, хапаючись за дрібні ненадійні паростки, він ледь не зірвався, але тим наполегливіше прагнув видертися нагору. Земля, обсипаючись під його ногами, з глухим стуком падала на дно колодязя. І будь-якої миті він міг туди полетіти. Але Чеслав не думав про це. Зціпивши зуби, дерся дедалі вище й вище. Зібравши всі сили, він зробив останній ривок і викинув своє тіло на рятівний край ями.

Сонце вдарило йому у вічі своїм яскравим світлом, і на якусь мить юнак примружився, але потім усе ж розплющив очі. Він дихав і не міг надихатися свіжим лісовим повітрям. Листя папороті ніжно лоскотали йому лице… Мураха квапливо пробігла по його пальцях… Над головою пролетів птах… А ось і дуб, по коренях якого Чеслав зміг вибратися зі свого ув’язнення. Він відчув, як серце його починало битися спокійніше.

«Як же