Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

«Невже дух убитого й з’їденого мною тоді на Посвяті звіра озивається в мені? Недарма старі кажуть, що саме так і має бути…»

Зараз він погано пам’ятав, що відбувалося з ним після того, як він покуштував напій мудрості, змішаний із вовчою кров’ю, і те, що потім бачив у череві Вовка Вогненного й Змія-Велеса. Але все-таки якісь неясні спогади інколи виникали в його свідомості, а особливо спливали в снах. Та він не знав, не був упевнений, чи це тільки сни… І якщо сни, то про що повідати хочуть йому? А може, щось більше?..

«Видно, величезна сила була в тім напої, що пили ми з чаші мудрості… Певно, самі Великі таємницю зілля того повідали обраним!.. Зілля!.. Зілля!..»

Думки Чеслава одразу ж повернулися до смерті батька і сліду, яким він ішов, шукаючи вбивцю. Зустріч із Болеславою нічого не прояснила йому про той злощасний глечик, з якого вони пили дурман. Тепер він і сам розумів, що зілля в глечик міг покласти хто завгодно. І не від глечика слід треба було розплутувати, а від самого зілля. А щодо зілля найбільшою знахаркою була… Мара!

До неї й подався Чеслав, ледь відступила ніч. Дорога до печери знахарки від схованки юнака була неблизькою. І йти слід було оглядаючись, бо на самого Чеслава полював із невідомої причини чужинець.

Юнак, занурений у свої думки, не одразу звернув увагу на те, що ліс довкола нього якось незвичайно для свого щоденного метушливого життя притих, насторожився, немов звір у передчутті грози або небезпеки. Ця раптова неясна тривога вивела Чеслава із задуми. Зробивши ще кілька кроків, він зупинився… Начебто нічого, що могло б насторожити, не примітило його гостре око… Навколо все як зазвичай у зелених володіннях Лісу… Але звичка говорила йому про сховану погрозу, невидиму поки що очам, але розпізнавану якимсь незрозумілим самому йому чуттям…

Зненацька заметушилися птахи на всі боки від Чеслава, сповіщаючи про наближення чужого. Але'кого? Звіра чи людини? І чому з різних боків?

Чеслав зробив крок убік і сховався за стовбуром сосни. Він чекав… Його слух, нюх і зір напружилися до краю. І в цьому напруженому змаганні виграв слух. Він розрізнив шелест кроків по сухій підстилці лісу. І так рухатися могла тільки одна істота… Чеслав зрозумів: його оточували люди!.. Хто вони — свої або чужі? Втім, зараз для Чеслава, у його стані, це не мало великого значення. Йому потрібно було ховатися від усіх.

Переходячи від стовбура до стовбура, Чеслав потроху відступав, поки не відійшов на відстань, де його не могли помітити. Тоді він побіг…

І знову він за якусь мить відчув небезпеку попереду себе, але зупинитися в нього вже не вистачило часу. З-за дерева назустріч йому вискочив рудий Борислав і наставив натягнутий лук зі стрілою.

— Стій, Чеславе, по-доброму, а то стрельну! — закричав він.

Чеслав, практично не зупиняючись, зробив стрибок убік, упав на землю й, перекинувшись, став навпочіпки.

Такий несподіваний кульбіт допоміг уникнути стріли. Борислав промахнувся. Чеслав стрімко стрибнув на кривдника й повалив його на землю.

Йому не раз у своєму житті доводилося битися з Бориславом, захищаючи себе й даючи відсіч за заподіяні образи. У Борислава до Чеслава із самого дитинства була якась часом прихована, але часто й очевидна заздрість до удач і спритності в полюванні, ревнощі до уваги дівок, а ще більше до того, що хлопці дозволяли йому верховодити. І, як і раніше, суперники за лідерство у ватазі кинулися в гарячу сутичку й почали від душі давати один одному стусанів. Борислав був сильний суперник: хоч і худий, але жилавий. І впоратися з ним було не просто. Але, як і раніше, Чеслав виявився сильнішим і спритнішим. Він підім’яв під себе Борислава, який люто опирався, і, б’ючи, примовляв:

— Я тобі покажу «стрельну», рудий пес!

Але зараз у нього не було часу порадіти перемозі. Чеслав почув тріск гілок і галас: до них бігли люди. Краєм ока він помітив, що на відстані польоту двох стріл до них поспішає син коваля Добр. З таким підкріпленням упоратися йому було б нелегко, а то й неможливо. Сили в Добра було набагато більше, ніж у Борислава, а вже коли їх двоє… Тому Чеслав, не гаячи часу, стукнув переможеного щосили наостанку і, зіскочивши з нього, помчав геть, петляючи лісом, як той заєць.

Він розумів, що переслідувачі гнатимуться слідом за ним, наступаючи на п’яти, дедалі більше стискаючи кільце, у яке змогли взяти його. І зовсім не був упевнений, що йому пощастить вирватися з цієї облоги. Але він повинен, мусить прорватися! Інакше ніколи не зможе помститися за смерть свого батька…

Ніколи ще Чеслав не відчував себе в шкурі звіра, за яким женеться ватага мисливців, бажаючи зняти з нього цю шкуру. І тепер він міг відчути це сповна на собі. Але найжахливіше те, що ці мисливці — його одноплемінники.

Попереду були зарості папороті, і Чеслав вирішив бігти навпростець крізь них. Юнак зробив великий стрибок, щоб слід його на крайніх кущах був не такий помітний, і нічого не встиг утямити, як земля під ним наче розійшлася, і він провалився в темряву…

Отямився він від болю в голові… Доторкнувся до того місця, де боліло, і відчув на долоні щось липке. Кров! Але рана, здається, була невеликою. І тільки тоді в його свідомості повільно сплило запитання, де він. І чому темно?

Чеслав подивився вгору і побачив похмуре світло й нерівні, як оскал хижака, краї ями, куди, немов цікавий зівака, заглядало листя папороті. У пам’яті спалахнули погоня й стрибок…

«Отже, я випадково провалився в цю яму і вдарився об щось головою. Так, ось і камінь стирчить із землі. Добре, що не великий і не гострий».

У голові гуло… Він поворухнувся, намагаючись зрозуміти, чи не зламані кістки. Зненацька десь неподалік від нього пролунало якесь рикання. Чи здалося?.. У яму потрапляло так мало світла, що до дна йому було не дістати, і тому Чеслав не зміг роздивитися, що саме є в тому боці, звідки почувся попереджувальний рик. Він спробував ще раз поворухнутися, гарчання повторилося, тільки тепер воно було страшнішим. Чеслав відчув, як від цього злісного рику на його чолі виступив холодний піт. І було від чого. Юнак зрозумів, що в ямі з ним перебуває… звір!

Він схопився за пояс, де в нього був ніж, і не намацав його.