Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

не знає. Тільки я, та й то… Він то один, то вже другий. Ніби не одна людина, а дві. Він не повернеться. Якби не так налаштувався… Якби не так образився, вже давно повернувся б — іще як на горищі сидів. А раз не повернувся, то вже й не повернеться. Рятувати його треба.

— Тітко Помидоро, як ви собі таке уявляєте? Після дощу. Хто його знайде?

— Собака ваш знайде.

— Ох, не знаю… — Хоча до цього варто було прислухатися. Бодай спробувати. — Наталочко, приведи Глину, будь ласка.

Дівчинка з готовністю побігла по пса. У повітрі почав загусати запах пригоди.

— Ну, й куди ти так підеш? Хіба що до вбиральні, - охолодив усіх Борода. — Він що, на городи пішов? Так, без зброї й побіжите за цуциком?

Лисий ніби прокинувся від запаморочення. Це Помидора, подумав він. Це вона своїми планами й криками затуманила нам голови. З жінками треба бути обережним. Вони вміють заражати своїм безумством. Ще трохи, і він справді подався б у ліс неозброєний.

Лисий запропонував, щоб на пошуки Миші пішли він, Опенько й Борода. І Глина, звісно. Домовилися зустрітися тут же через годину.

Ще восени, після нашестя вовкулаків, Лисий почав займатися з Глиною. Він і раніше про це думав, але все не мав часу, заступали важливіші справи. А коли знищили вовкулаків, коли зима ще не почалася, а садові й городні справи було закінчено, Глину втягай в навчання. Хоча й не скажеш, що йому це не подобалося. Пес залюбки розшукував сховані від нього речі, вистежував за запахом, куди пішов Василько, де бігає Наталочка, в якій схованці причаївсь Івась. То все були ігри. Тепер собаці належало показати на ділі, на що він здатний.

Коли Глина помітив, що Лисий бере з собою його, Глинину, мотузку, він страшенно обурився:

— Що я, корова, щоб мене на налигачі водити? Ти б іще батога взяв! Я коли з Лелею ходжу, вона ніколи мене не прив’язує! Правда, Лелю?

Він і сам знав, що це брехня, що й Леля часом водить його на довідку, коли так треба. Але сподівався, що дівчинка його підтримає.

Не підтримала. Тільки розсміялася й цмокнула його в ніс.

— Слухайся Лесика — й будеш молодець!

Вдома його не прив’язали, і то добре. Глина зрозумів, що вони з Лисим повертаються до руїн Щурової хати, й навмисне біг далеко попереду, показуючи, що він і без шворки знає, куди йти і як поводитись. А коли прибіг і побачив, що там уже є кілька чоловіків, зовсім про мотузку забув, заходився дражнити Бороду. З велетнем він дуже любив гратися, відчуваючи, яка то добра людина. Він гарчав, кидався, ніби хотів ухопити зубами за ногу, в останню мить відскакував, а Борода ніяк «не міг» його схопити за ошийник.

А Лисий зміг. Захопившись грою, Глина не помітив, як хазяїн підійшов і зловив його. І все. І прив’язав шворку. І пес зрозумів, що навіть скандалити зайве. Лисий невблаганний.

Підійшли до Мишиної хати. Помидора полізла на горище, Лисий за нею. Ну, це вже хоч щось. Лазити по драбинах Глина вмів, хоча й не любив. Але то по домашніх драбинах. А тут же — на незнайоме горище. А кому не цікаво залізти на незнайоме горище! Там же все незнайоме! Нове! Та й запахи тут! І цвіль, і порох, і їжа, і людина — власне, Миша, і… А це ще що таке? Що за гидота!

От уже якого запаху Глина не сподівався тут ухопити, то це такого. І він тут був скрізь: і біля димаря, і далі, де вогко на підлозі, і біля входу, і — тепер уже Глина це точно відчув — на самих щаблях.

— Шукай, Глино, шукай! — наказав Лисий.

Але це таке, що можна було б і не наказувати. От тільки якби відпустили. Глина скотився по драбині, мало не скинувши на землю Лисого, який міцно тримав мотузку. На землі цей запах також був, хоч і дуже слабенький — нічний дощ усе позмивав. Собака покрутився навколо драбини (цього часу Лисому вистачило, щоб спуститися на землю) і побіг до місця, де раніше стояла Щурова хата. Звідси далі, поза кущами — аж за село. Лисий біг за ним, а слідом хекали Борода, Вухань і Помидора. Їй було найважче — огрядна, пишна, вона давно не бігала. З молодості, власне.

Глина не міг її чекати. Мало того, що його стримувала мотузка, так іще й чекати когось! Вони бігли дивним шляхом — поза городами, через найгірші, майже непрохідні місця. Куди? Чому так? Якщо Миша вийшов уночі, під час дощу, навіщо він так скрадався? І от Глина вивів їх до такого місця, через яке взагалі краще не ходити. Крім Вуханя й Петруся (і Лисого, звичайно), ніхто не знав розташування пасток, наставлених проти вовкулаків. Усі просто знали, що ходити сюди не можна, аби не потрапити в халепу. І Миша про це знав. Чому ж він саме сюди прийшов?

Аж ось Глина знайшов те, до чого вів його запах. Навіть дощ не зміг змити того, що було на траві. Собака зупинився й люто загарчав. Він завжди знав, що найгидотніший у світі запах — це запах вовка. Виявилося, він помилявся. Ще гидотніший — запах вовчого лайна. Ошкіривши зуби, Глина люто загарчав. Він рвонувся в один бік, у другий — запаху ворога ніде не було. Ех, якби не мотузка! Він зупинився над огидним місцем і загавкав так, як узагалі дуже рідко гавкав.

— Виходь, якщо ти не боягуз! — кричав він. — Іди сюди, тварюко! Іди я покажу тобі, що таке зуби! Насвинячив і втік? Виходь!

Люди не зразу й зрозуміли, що сталося. Та й як тут зрозумієш: попереду надривається пес, як ніколи до того, ззаду ломиться через кущі й ще голосніше за собачий гавкіт хекає Помидора… Тільки коли вже підійшли до Глини, побачили залишки того, що так обурило собаку. На якийсь час вони навіть забули про Мишу.

— Послід зовсім свіжий, — сказав Лисий.

— Та що там… той… коли все вже той… — не погодився Вухань.

— ІІомовч, — коротко кинув йому Борода. — Лисий діло каже. Вовк гуляє навколо села.

— Де Миша? — страшним голосом прокричала над самісінькими їхніми вухами Помидора.

Усі промовчали. А що скажеш!

— Де Миша?!

— Заспокойтеся, тітко Помидоро. — Лисий намагався говорити спокійно й розважливо, хоча знав: щомиті знову може пролунати цей громовий голос. — Мабуть, ваш чоловік уже спробував раніше піти з села. Ще до дощу.