Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Вона дивилася навколо й ніби всіх питала поглядом: «Ви могли таке чекати від Миші — взяв і загинув!»

Відомості з неї довелося витягувати дуже довго.

— Хата Щура… — схлипувала Помидора. — Хата завалилася. А він… А він — у хаті… Все на нього…

Лисий обвів поглядом людей, що стояли в перших лавах навколо них. Опенько кивнув.

— Хата Щура вночі завалилася. Це правда.

— А що Миша там робив уночі? — здивувався Лисий.

— Не знаю… Він на горищі ночував… А потім пішов туди… І все… Як гримнуло!..

— А чому він ночував на горищі?

— Не знаю… Образився…

— На кого? На вас?

— Ні… Не на мене… А потім на мене…

— Тітко Помидоро, — не витримав Лисий, — поясніть по-людськи. Що сталося? Чого він пішов до Щурової хати? Та ще вночі…

— Не знаю ж, кажу… — І знову плач і невпинні схлипи.

— А ви де були?

— Та в хаті ж!..

Хтось у натовпі неголосно, але чутно захихотів.

— Ви посварилися? — спитала Леля. Вона зрозуміла, що треба самій питати, бо Лисий зовсім не ті запитання ставить.

Помидора кивнула.

— Давно?

Помидора знову кивнула. Леля помовчала, й та відповіла конкретніше:

— Три дні.

— І що, він три дні жив на горищі?

— Ні… Спочатку в хаті Щура… Потім змерз і прийшов додому…

— Додому?

— Ні… На горище…

У натовпі вже засміялися голосніше. Втім, Помидора, схоже, нічого не чула. А може, їй уже було байдуже.

— Звідки ви знаєте? — спитала Леля.

— Так чутно ж… Я все чула… Як він залазив, як спав…

— Як це?

— Ну, як засне, то хропе… А вдень, коли мене не було… Заходив, брав їжу, речі…

— Які речі?

— Теплі… Ніж, зброю… їжу…

— Навіщо йому зброя на горищі?

— Та це ж він… він збирався йти…

— Куди це?

— До вовкулаків… Щоб перестріляти… Щоб більше не приходили…

Тут уже було не до сміху. Навколо криниці запала мовчанка.

Нарешті її порушила Дзвінка, Вуханева дружина:

— Сам?!

— А з ким же… — відповіла Помидора. Вона враз заспокоїлася. Запитання Дзвінки ніби дало їй право пишатися чоловіком. — Ніхто ж не погодився йти з ним.

Помидора обвела людей навколо ображеним поглядом, який ніби звинувачував усіх присутніх у загибелі Миші.

— Скільки можна теревені правити! — розлігся густий бас Бороди. — Може, він іще живий, а ви базікаєте тут, як баби… — Він раптом усвідомив, що й Помидора, й Леля справді належать до жіночої статі, махнув рукою і швидким кроком рушив на край села, де ще недавно стояла хата Щура. За ним Лисий, а слідом і всі односельці.

Такої дружної ходи село ще не бачило. Крім вартових, що були за околицею, та Качені з малим, усі вервечкою йшли вулицями, розвозячи ногами грязюку, послизаючись і підтримуючи одне одного. Химерна смерть Миші, якого не дуже й любили, тепер ніби об’єднала всіх, розрізнених зимовими проблемами. От прийшла весна, принесла нове горе, й село знову стало одним цілим.

Рештки Щурової хати справляли жахливе враження. Вона розвалилася зовсім: не тільки там, скажімо, дах провалився, а розсипалося все: стіни, дах, у трьох місцях переламався сволок, розсипалися віконні й дверні рами. Виглядало дуже малоймовірно, щоб під цими уламками хтось міг лишитися живий.

— Мишо! Мишо! — заполошним голосом загукала Помидора. — Ти живий, Мишо?

Ні шелесь у відповідь.

Усіх, крім Вуханя, Борода зразу повідганяв подалі. Вони працювали вдвох. Були дуже обережні, час від часу підкликали когось із чоловіків, щоб притримав якусь колоду, поки вони з неї зніматимуть іншу: якщо Миша ще живий, то було б жахливо, якби зараз, рятуючи, його добили. Спілкувалися на мигах, безпомилково розуміли один одного. Лисому спочатку навіть важко було збагнути, з яких міркувань один уламок вони клали праворуч, а другий — ліворуч. Навіть майнула безглузда думка, що гірші уламки кладуть з боку Вуханя, що так і лишався вкритий тепер уже твердою кіркою бруду. Потім здогадався: ліворуч ішли ті уламки, на яких були рештки заліза. їх лишилося не так багато, однак викинути жоден цвях Борода не дозволив би.

Вони не зупинилися навіть тоді, коли вже всім стало ясно, що Миші під уламками не було. Виходило на те, що він живий. От тільки де?

Помидора широко розкритими очима невідривно дивилася на рятувальні роботи, досі сподіваючись (чи навпаки?). І тільки як останню розламану дверну раму відклали ліворуч, повністю звільнивши долівку колишньої хати, вона закричала.

Нічого зв’язного, просто: «А-а-а-а!» Крик був страшний, і особливо лякало те, що ніяк не вгадаєш: це розпач чи надія.

Професійна поразка

Борода з Вуханем відсапувалися, напрацювавшись. Добре хоч пилу не було. Решта стояли й дивилися на Помидору. Борода підійшов до тих уламків, у яких де-не-де проглядало залізо — завіси, цвяхи, скоби, — й Вухань з півслова його зрозумів. Він знайшов очима Петруся й попросив його:

— Принеси… той…

Двічі повторювати не варто. Петрусь побіг по інструменти.

Івась, що стояв за спинами, розвернувся й пішов за ним — ніби щоб допомогти. Але не зробив і двох кроків, як почув неголосне:

— Івасю!

Він озирнувся. Це Леля його гукала. Щойно була в натовпі, а тут одразу помітила, що він кудись зібрався.

— Слухай, Івасю, хотіла тебе попросити. Там гілля поламало на подвір’ї. Може, підемо разом з Петрусем, візьмемо пилку, й ти трохи впорядкуєш? А я допомагатиму.

— Звичайно, — відповів хлопчик, і вони удвох із сестрою пішли додому.

Глина побіг було за ними, але раптом зупинився й замислився. З Лелею завжди краще. Але ж і з такою купою народу — цікаво. Коли ще стільки людей побачиш! Він повернувся до натовпу, однак ненадовго. Бо Лелі ж тут не було. Глина прожогом помчав вулицею, наздоганяючи хазяйку.

Помидора заспокоїлася. Вона звела повні сліз очі на Лисого й тихо, але всі почули, сказала:

— Треба його рятувати.

— А де він? — скептично спитав хлопець.

— Не знаю. Пішов до вовкулаків. Ти знаєш дорогу. Ви там були.

— Так. Ми були. Але Миші там не було. Звідки ви знаєте, що він пішов саме туди, куди треба?

— Я нічого не знаю, — втомленим голосом мовила Помидора. — Я тільки знаю, що його треба рятувати. Він пропаде.

Звісно, вона мала рацію. В лісі й досвідченіший мисливець щомиті важить життям. А що вже Миша… От тільки де його шукати? Після такої зливи жодного сліду не роздивишся.

— Не хвилюйтеся, — спробував Лисий її заспокоїти. — Далеко він не зайде. Повернеться.

— Ні, — похитала Помидора головою. — Ти не знаєш, який він затятий. Це він тільки на вид такий сумирний, а як затнеться!.. Ви його просто не знаєте. Його ніхто