Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

вже не чула слів Франциско. Вона була вражена потужним полегшенням, яке зійшло на неї, коли пролунала відповідь Ґолта. Полегшення, яке засвідчило, що найдужчий страх уже минувся. Коли все вже було позаду, Даґні зрозуміла, що залежало від його відповіді. Зрозуміла, що якби він відповів інакше, це зруйнувало б у її очах усю долину.

Їй хотілось обійняти обох чоловіків і радісно реготати разом з ними, — байдуже, залишиться вона тут, чи повернеться у зовнішній світ. Тиждень здавався зараз нескінченністю, щедро залитою вічним сонячним сяйвом. Жодна боротьба не може бути складною, думала вона, якщо складна сама природа існування. Полегшення охопило її не тому, що Ґолт від неї не відмовився, а також не через витончену певність, що вона таки переможе, — полегшення породжувало відчуття безсумнівності того факту, що він завжди залишиться саме тим, ким є.

— Хтозна, повернусь я у зовнішній світ чи ні, — тверезо промовила Даґні, хоча голос її тремтів від притлумленої несамовитості, від чистої радості. — Вибачте, що я досі так і не змогла визначитись. Я впевнена тільки в одному: вирішувати мені буде не страшно.

Раптову ясність, що спала на її обличчя, Франциско сприйняв як доказ того, що вся ця ситуація справді не мала особливого підтексту. Але Ґолт усе зрозумів. Він поглянув на неї частково здивовано, а частково — зі зневагою і докором.

Він не пустив ані пари з вуст, аж поки вони нарешті опинилися віч-на-віч на стежці, що вела в долину. Тут Ґолт знову поглянув на Даґні — здивування в його очах посилилося — і мовив:

— Ви влаштували мені перевірку, щоб довідатися, чи опущусь я до найнижчої стадії альтруїзму?

Вона не відповіла, натомість дивилася на нього з відкритим визнанням, не намагаючись захиститися.

Ґолт засміявся і відвів очі; пройшовши ще кілька кроків, м’яко промовив, ніби цитуючи сам себе:

— Тут не залишаються люди, які могли б у будь-який спосіб фальсифікувати реальність.

Мовчки йдучи поруч із ним, Даґні міркувала про те, що частково інтенсивність пережитого нею полегшення пояснювалася шоком від цієї контрастності: раптово її чуттєве сприйняття загострилось і заграло яскравими барвами, і вона чітко побачила всю суть кодексу самопожертви, що вони його утрьох могли прийняти. Побачила Ґолта, який відмовився від жаданої жінки заради свого друга, обманом витіснивши з власного існування своє найбільше почуття, витіснивши себе з її життя, хоч яка б висока була ціна для них обох, і решту своїх років провівши в марноті недосяжного і незбутнього. Побачила себе в пошуках розради у стосунках з номером два; своє прагнення вдавати любов, якої насправді не відчуває. Бо її самообман — необхідність, що йде в парі з самопожертвою Ґолта. Побачила своє життя: довгі роки безнадійної туги, прийняття, що дає бодай якесь полегшення незагойній рані, окремі миттєвості втомленої любові, віру в те, що любов — марнота, і щастя на цьому світі знайти неможливо. Побачила також і Франциско, як він пробирається крізь оманливий туман вигаданої реальності, побачила його життя — шахрайство, інсценізоване двома найдорожчими людьми, яким він найбільше довіряв. Розгледіла, як він намагається зрозуміти, чому ж його щастя таке неповне, прагне утриматися на крихкому каркасі брехні, перекинутому над прірвою відкриття, що він — не той чоловік, якого вона кохає, а лише обурлива підміна, бідний пацієнт, така собі милиця. Проникливість Франциско перетворилась би на загрозу для нього самого, і тільки повна віддача летаргічній тупості захищала б його удавану радість, яка б усе борсалась і, ставши частиною жахливого ритуалу — навіювання, начебто людина не здатна відбутися цілком, — дозволила б йому досягнути вдоволення. Всі троє — люди, перед якими саме існування розклало свої дари, — закінчать свої життя, перетворившись на озлоблені руїни, які плачуть з відчаю, що життя — суцільне розчарування. Розчарування від неспромоги перетворити нереальне на реальне.

Але саме такий, думала Даґні, моральний кодекс людей з зовнішнього світу, кодекс, що наказує їм діяти, відштовхуючись від слабкостей іншого, облуди і тупості, й саме така модель їхнього існування: борсатися в тумані удаваності й невизнання, віра в те, що факти не бувають остаточні та повні, стан, у якому людина бреде крізь нереальне й несформоване життя, заперечуючи будь-яку форму реальності, й помирає, так і не народившись. «Тут, — думала Даґні, дивлячись крізь зелені гілки на блискучі дахи долини, — ти можеш мати справу з людьми чистими й твердими, як сонце й каміння». Несказанне полегшення і безтурботність породжені простим знанням: жодна битва не була складна, а жодне рішення — небезпечне, оскільки навколо не існувало болотистої непевності, безформного уникання життя.

— Чи не спадало вам на думку, міс Таґґарт, — буденно запитав Ґолт, наче вів якусь абстрактну дискусію (складалось враження, що він читає її думки), — що там, де в царині можливого оминають нераціональне, а в царині практичного не допускають руйнування, не може існувати жодного конфлікту інтересів серед людей — ані в бізнесі, ні в торгівлі, ні навіть в особистих речах? Тут немає конфліктів, не виникає потреби в самопожертві, жодна людина не становить загрози для мети інших. Люди розуміють, що реальність — це абсолют, який неможливо сфальсифікувати, що брехня не спрацьовує, що незаробленим володіти неможливо, а незаслужене неможливо віддати, а також те, що руйнування існуючих цінностей не зробить цінною підробку. Бізнесмен, який бажає захопити весь ринок, придушивши успішнішого конкурента, робітник, який хоче урвати для себе багатство свого працедавця, митець, який заздрить більшому таланту свого суперника, — всі вони прагнуть викреслити реальні факти з нашого існування, а руйнація — єдиний засіб для реалізації їхніх прагнень. Якщо вони цим засобом скористаються, то не матимуть ні ринку, ні багатства, ні вічної слави — вони просто перешкодять створенню товарів, працевлаштуванню й мистецтву. Потяг до нераціонального задовольнити неможливо, хочуть цього самі жертви чи ні. Однак люди не перестануть бажати неможливого, не відмовляться від свого прагнення нищити, поки їм проповідують самознищення і самопожертву як практичні засоби досягнути щастя.

Ґолт поглянув на неї і повільно додав (в безособовій інтонації його голосу з’явилася ледь помітна зміна):

— Я здатен досягнути власного щастя або знищити його. Але ця моя здатність не поширюється на щастя жодної іншої людини. Вам слід виявляти більше поваги до мене і до Франциско, а не боятися того, чого ви боїтеся.

Даґні промовчала. Почувалася так, наче одне-єдине необережне слово може перелитися через вінця цієї наповненої вщерть миті. Вона просто покірно обернулася до нього — роззброєна, по-дитячому скромна, і якби не її осяйна радість, — провинна. Ґолт усміхнувся —